Оскар здогадувався: ми їдемо в місто, до Польської пошти на Гевеліусплац, там є комендант Кобиєла, що має і струмент, і руки, до яких ось уже кілька тижнів аж проситься потрапити Оскарів барабан.
Наша поїздка в трамваї могла б стати такою собі веселою прогулянкою, якби це не було напередодні першого вересня тридцять дев'ятого року і якби дорогою від Макс-Гальбе-плац до центру так не дзеленчали і перший, і другий вагони п'ятого маршруту, напхом напхані хоч і стомленими, однак досить галасливими купальниками з брьозенського пляжу. Який чудесний вечір наприкінці літа, за лимонадом через соломинку ми провели б у кав'ярні «Вайцке» після того, як віддали б лагодити мого барабана, якби при вході до гавані, саме навпроти Вестерплате, не стояли на якорі оті два лінкори — «Сілезія» і «Шлезвіґ-Гольштайн», — демонструючи цегляному муру, що за ним були склади боєприпасів, свої сталеві корпуси, спарені обертові башти й важкі гармати! Як добре було б подзвонити в двері сторожки Польської пошти й довірити комендантові Кобиєлі полагодити звичайнісінького дитячого барабана, якби зсередини ту будівлю ще кілька місяців тому не обклали панцерними плитами й не обернули на фортецю, а доти звичайнісіньких поштових службовців, операторів, листонош після суботніх та недільних зборів у Гдінґені й Оксгьофті — на її Гарнізон.
Ми під'їздили до Олівської брами. Спітнілий Ян Бронський не відводив очей від запилюженої зелені дерев на Гінденбурґалєе й курив свої сигарети із золотистим мундштуком частіше, ніж йому звичайно дозволяла його ощадність. Я зроду ще не бачив, щоб мій гаданий батько так обливався потом, якщо не брати до уваги тих двох-тьох разів, коли Оскар спостерігав, як вони з матусею вовтузилися на канапі.
Але бідолашна моя матуся вже давно лежала в землі. То чому ж тоді так кидало в «піт Яна Бронського? Аж коли я вже просто не міг не завважити, як майже перед кожною зупинкою Яна так і пориває вискочити з вагона, але щоразу, коли він уже ось-ось мав підхопитися, йому спадало на думку, що з ним їду я, що задля нас із барабаном доведеться знову сісти, — аж тоді я збагнув: потом Яна проймає через Польську пошту, яку він, бувши державним службовцем, мав захищати. Адже один раз він уже був утік, потім, уздрівши на розі Рінґштрасе й Гересанґер мене й мого калікуватого барабана, згадав про свої обов'язки службовця, вирішив повернутися, потяг за собою й мене, хоч ніякий я не службовець і захисник поштамту з мене теж ніякий, а тоді всю дорогу тільки те й робив, що пітнів та курив. Чому ж він усе ж таки не зійшов із трамвая ще раз? Я ж бо не став би йому на заваді, запевне. Адже він був чоловік іще в розквіті сил, йому ще не виповнилося й сорока п'ятьох, і очі він мав сині, й чуб каштановий, і руки доглянуті, хоч вони й тремтіли, і якби він не обливався так жахливо холодним потом, то Оскар, сидячи поруч зі своїм гаданим батьком, удихав би запах одеколону, а не поту.
Біля Дров'яного базару ми зійшли й далі попростували пішки Старомісним Грабеном. Літо добігало кінця, стояв тихий, ані шелесь, вечір. Дзвони в Старому місті, як завжди перед восьмою годиною, сповнювали небо своїм бронзовим теленьканням. Передзвін, від якого цілими хмаровищами спурхували голуби. «Вірність і честь бережи до могили». Це лунало так гарно, що аж сльози на очі наверталися. Проте всі довкола сміялись. Із трамваїв, що приїздили з пляжів Ґлеткау й Гойбуде, напхані тисячами свіжовикупаних відпочивальників, сходили жінки з по-літньому засмаглими дітьми, з волохатими халатами, пістрявими пляжними м'ячами й вітрильничками. Молоді дівчата з іще заспаними очима швиденько лизали малинове морозиво. Одна п'ятнадцятирічна впустила на землю морозиво у вафельній трубочці, вже хотіла була нахилитись і підібрати свою лакоминку, але, побачивши, що вона розтеклася, завагалась і залишила її на бруківці на поталу підошвам майбутніх перехожих. Скоро дівчина стане дорослою і серед вулиці морозива вже не лизатиме.
На Шнайдемюлєнґасе ми повернули ліворуч. Гевеліусплац, куди виходила ця вулиця, перегородили гурти людей з місцевого есесівського ополчення: молоді парубки й уже літні сімейні чоловіки з нарукавними пов'язками й поліцейськими карабінами. Не важко було б обійти цю перешкоду кружним шляхом і дістатися до пошти з боку Рема. Але Ян рушив просто на ополченців. Задум у нього був очевидний: він хотів, щоб нас зупинили на очах у його начальства, яке, певна річ, спостерігало з поштової будівлі за тим, що відбувалося на Гевеліусплац, — щоб зупинили й показали дорогу назад, і тоді він, уже як знехтуваний герой, у такій досить пристойній ролі міг би поїхати додому тим-таки п'ятим трамваєм, що привіз його сюди.