Одначе послугами Оскара ніхто не скористався. Отой доктор Міхон з польським шоломом на директорській голові присяги в мене не прийняв, ба більше: коли я збігав сходами вниз до операційної зали й прошмигнув у нього між ногами, він дав мені болючого ляща й відразу по тому, гучно лаючись по-польському, знов повернувся до своїх оборонних клопотів. Отож мені не лишалося нічого іншого, як того ляща мовчки проковтнути. Люди, зокрема й доктор Міхон, на якому, зрештою, лежала відповідальність за все, ходили збуджені, перелякані, і їх можна було зрозуміти.
Годинник в операційній залі підказав мені, що вже двадцять хвилин на п'яту. А коли стрілка перейшла на двадцять першу хвилину, я переконався, що перші бойові дії годинниковому механізму шкоди не завдали. Годинник працював, і я не міг збагнути, як сприймати цю незворушність часу — як добрий знак чи як поганий.
У кожному разі я затримався в операційній залі ще трохи, пошукав Яна й Кобиєлу, намагаючись не потрапляти на очі докторові Міхону, але не знайшов ні дядька, ні коменданта: мені впало в око, що вікна тут усе ж таки постраждали, в тиньку біля головного входу з'явилися тріщини й жахливі видовбини, і я мимоволі став свідком того, як принесли двох перших поранених. Один із них, літній чоловік з усе ще охайним проділом у сивому чубі, збуджено й безугавно щось розповідав, поки йому перев'язували праве плече, яке трохи зачепила куля. Щойно його досить незначну рану обмотали чимось білим, як він уже хотів був скочити на ноги, схопити гвинтівку й знову кинутися на позицію — до мішків з піском, які, виходить, не так уже й надійно захищали від куль. На щастя, цієї миті легка слабість, спричинена великою втратою крови, змусила його знов лягти на підлогу й утамуватися, бо інакше такому літньому чоловікові після поранення приходити до тями доводилося б довго. До того ж невеличкий нервовий пан років п’ятдесятьох у сталевому шоломі на голові — з нагрудної кишеньки його цивільного піджака Галантно виглядав, однак, ріжок хустини — одне слово, цей пан із шляхетними манерами лицаря-службовця, який мав ступінь доктора й звався Міхон, пан, який напередодні ввечері влаштував суворий допит Янові Бронському, цей пан іменем Польщі наказав пораненому літньому чоловікові не рухатися.
Другий поранений лежав, важко дихаючи, на сіннику й до мішків із піском уже, схоже, не поривався. Через рівні проміжки часу він, гучно й не соромлячись, скрикував, бо його поранило в живіт.
Оскар саме хотів був ще раз пройтися вздовж вервечки чоловіків за мішками з піском, щоб нарешті знайти двох, йому потрібних, коли це майже одночасно гахнули два снаряди — над головним порталом і поряд із ним; в операційній залі все задзвеніло й задеренчало. Шафи, що їх попересовували до дверей, порозчахувались, і з них повипадали цілі стоси позшиваних тек; вони просто-таки спурхнули в повітря, перемішались, а тоді попадали на кахляні плити й поїхали по них, зачіпаючи й накриваючи собою папери, яких у разі належного бухгалтерського обліку вони ніколи навіть не торкнулися б. Чи варто казати про те, що тепер розлетілися на скалки й решта шибок у вікнах, а зі стін та стелі посипалися більші й менші шматки тиньку. Крізь клуби гіпсу й вапна до зали втягли ще одного пораненого, але потім за наказом сталевого шолома, доктора Міхона, понесли сходами вгору на другий поверх.
Оскар рушив за чоловіками, що несли пораненого поштового службовця; на кожному східці той стогнав. Ніхто не гукнув Оскара вернутися назад, ніхто його ні про що не спитав, і тим більше нікому не спало на думку, як незадовго перед цим Міхонові, важкою чоловічою рукою дати йому ляща. Щоправда, Оскар і сам уже намагався не шмигати між ногами ні в кого з дорослих захисників пошти.