Коли я вслід за чоловіками, що повільно долали сходи, зійшов на другий поверх, мої передчуття, на жаль, справдилися: пораненого віднесли до тієї самої кімнати зі складом кореспонденції, яка не мала вікон, а тому була надійна, і яку я, власне, вже вибрав собі. Ба більше, позаяк сінників на підлозі виявилось замало, тим чоловікам здалося, що в кошах на білизну — непогана підстилка для поранених, хоч і дрібна, однак м'якенька. Я вже пошкодував, що сховав свого барабана в одному з тих кошів, напханих листами, які так і не дійшли до своїх адресатів. А що як кров цих подірявлених, розпанаханих листонош та інших поштових службовців просочиться крізь десять чи двадцять шарів паперу й надасть моїй бляшанці того кольору, який досі вона знала лише як лакову фарбу? Що спільного в мого барабана й крові поляків? Нехай краще фарбують цією юшкою свої папери та промокашки! Нехай краще повиливають зі своїх чорнильниць синизну й заллють туди багрянець! Нехай краще пофарбують багрянцем польську половину своїх носових хустин та білих накрохмалених сорочок! Ідеться ж бо, зрештою, про Польщу, а не про мій барабан! А якщо їм так залежить на тому, щоб Польща зґінєла, коли вже вона це зробила в біло-червоному кольорі, то невже ж і мій барабан, викликавши неабияку підозру своїм свіжим пофарбуванням, теж має згинути?
Помалу в мені утверджувалася думка: йдеться ж бо зовсім не про Польщу, йдеться про мою пом'яту бляшанку. Ян заманив мене на пошту, щоб перед тими службовцями, яких сама Польща вже ні на що не надихала, поставити ще один закличний штандарт. Уночі, коли я спав у коші з листами, але кататися не катавсь, і снитися мені теж нічого не снилось, поштові службовці, що стояли на чатах, нашіптували один одному, мов пароль: «У нас попросив притулку вмирущий дитячий барабан. Ми — поляки, ми маємо його захистити, адже Англія і Франція уклали з нами гарантійну угоду».
Поки такі безплідні абстрактні роздуми перед прочиненими дверима сховища з кореспонденцією не давали мені нічого робити, у поштовому дворі вперше подав голос кулемет. Як я й передбачав, місцеве ополчення зважилося почати атаку саме з боку поліційного відділку на Шнайдемюлєнґасе. Невдовзі по цьому нас усіх підняло над підлогою: ополченцям пощастило підірвати двері до сховища посилок над вантажно-розвантажувальною рампою для поштових машин. Відразу після того вони ввірвалися до сховища посилок, потім — до зали, де приймали посилки, а двері в коридор, що вів до операційної зали, вже стояли навстіж.
Чоловіки, що винесли нагору пораненого й поклали його в той самий кіш, куди я сховав барабана, кинулися навтіки, за ними подалися й решта. Якщо судити з гармидеру, сутичка тривала вже в коридорі на першому поверсі, потім — у залі, де приймали посилки. Зрештою, ополченцям довелося відступити.
Оскар спочатку нерішуче, потім чимдалі впевненіше ступив до сховища з листами. Обличчя в пораненого чоловіка було якесь сіро-жовте, зуби — ошкірені, а очі під опущеними повіками крутилися. З рота в нього стікала тягуча кров, і він раз у раз її спльовував. Але голова його звисала з коша, отож можна було не потерпати, що він запаскудить кореспонденцію. Оскарові, щоб дотягтися рукою до коша, довелося стати навшпиньки. Чоловікова сідниця лежала саме в тому місці, де був закопаний барабан. Оскарові пощастило — спершу обережно, не забуваючи про листи й пораненого, що стогнав, потім смикаючи щораз різкіше, зрештою рвучи й шматуючи, — вигребти з-під нещасного десятки конвертів.
Сьогодні мені здається, що тоді я вже намацав був край барабана, але тієї самої миті на сходах, а тоді й уздовж коридору почулося тупотіння. Чоловіки повернулися, викуривши ополченців із посилкового сховища. Поки що вони були переможці; я чув, як вони сміялися.
Чоловіки затрималися коло пораненого, а я чекав, сховавшись за одним із кошів з листами поблизу дверей. Спершу вони гучно розмовляли й розмахували руками, потім, стиха лаючись, зробили йому перев'язку.
Десь там, де була операційна зала, вибухнули два протитанкові снаряди, потім — ще два, й запала тиша. Вдалині, у Вільній гавані, навпроти Вестерплате залпи лінкорів гуркали розмірено й добродушно, наче бурмотіли; помалу вухо до них звикало.
Покинувши на призволяще барабана й намагаючись не потрапляти на очі чоловікам, що клопоталися біля порненого, я вислизнув за двері й знову вирушив на пошуки Яна, свого гаданого батька й дядька, а також коменданта Кобиєли.
На третьому поверсі було службове помешкання старшого секретаря пошти на прізвисько Начальник, який нібито встиг вивезти сім'ю чи то до Бромберґа, чи то до Варшави. Спершу я обстежив усілякі комірчини, що виходили у двір, і аж у дитячій кімнаті службового помешкання знайшов Яна й Кобиєлу.