Привітна світла кімнатка, обклеєна веселенькою шпалерою, в кількох місцях, на жаль, пошкодженою сліпими кулями. У мирний час можна було б із приємністю постояти край будь-якого з двох вікон, милуючись виглядом Гевеліусплац. Ще цілий-цілісінький коник-гойдалка, різноматні м'ячики, рицарська фортеця, повна перекинутих олов'яних солдатиків — піших і верхи на конях, коробка без накривки, наповнена залізничними рейками й манюсінькими товарними вагончиками, купа більш і менш покалічених ляльок, лялькові хатки, в яких панував безлад, — одне слово, море іграшок, яке свідчило про те, що старший секретар пошти Начальник мав, судячи з усього, двох досить розбещених дітей — хлопчика й дівчинку. Як добре, що тих малюків евакуювали до Варшави, що мені не доведеться зустрітись із тими братиком і сестричкою, схожими, певно, на дітей Бронських. З неабиякою зловтіхою я уявив собі, як гірко було, мабуть, отому секретарському шибенику розлучатися з оцим дитячим раєм, населеним олов'яними солдатиками. Либонь, він сховав собі до кишені штанців кількох уланів, щоб згодом, коли розпочнуться бої за фортецю Модлін, підкріпити ними польську кавалерію.
Оскар, звісно, надто багато розводиться тут про олов'яних солдатиків, проте не може він приховати й ще одного: на горішній полиці відкритого стелажу з іграшками, книжками з картинками й різноманітними іграми вишикувалися рядочком невеличкі музичні інструменти. Медово-жовта труба німо стояла поряд із набором дзвіночків, що супроводжували перебіг бойових дій, тобто після кожного вибуху снаряда влаштовували передзвін. А праворуч збоку, трохи навскоси, розтяглася на всю свою довжину строкато розмальована гармонька. У батька-матері вистачило марнолюбства, щоб подарувати своєму нащадкові й справжню малесеньку скрипочку з чотирма справжніми струнами. А біля скрипочки стояв, виставивши напоказ білий, без жодної подряпинки круг, стояв, підпертий з обох боків дитячими кубиками, щоб не покотився, — ви просто не повірите! — біло-червоний, лакований, бляшаний барабан!
Я навіть не пробував дістати барабана з полиці самотужки. Оскар загалом усвідомлював, які обмежені в нього можливості, і в тих випадках, коли карликовий зріст ставив його в безвихідь, дозволяв собі просити допомоги в дорослих.
Ян Бронський і Кобиєла лежали за мішками з піском, які затуляли нижню третину великих, до самої підлоги, вікон. Янові дісталося ліве вікно, Кобиєлі — праве. Я відразу зметикував: зараз комендант навряд чи знайде час діставати й лагодини мого барабана, що запевне чимдалі сплющується під тягарем отого пораненого чоловіка, який харкає кров'ю. Адже Кобиєла був цілком заклопотаний своїм: через рівні проміжки часу він пострілював із гвинтівки крізь шпарину між мішками з піском — пострілював поверх Гевеліусплац у бік Шнайдемюлєнґасе, де на розі, перед самісіньким Радаунським мостом стояла протитанкова гармата.
Ян лежав, згорнутись калачиком, затуливши голову руками, й тремтів усім тілом. Я впізнав його по елегантному, хоч тепер і обсипаному вапном та піском темно-сірому костюмі. Шнурок на його правому, також сірому черевику розв'язався. Я нахиливсь і зав'язав його бантиком. Коли я затягував вузлика, Ян здригнувся, підвів над лівим рукавом свої аж надто сині очі й безтямно втупився в мене синім і водявим поглядом. Він німо плакав, хоча, як переконався Оскар, нашвидку оглянути його, поранений не був. Яна Бронського поймав страх. Не звертаючи уваги на його скімлення, я показав на бляшаного барабана, що належав евакуйованому начальницькому синочку, й досить виразним рухом зажадав від Яна, щоб той, тримаючись мертвого кутка кімнати, якнайобережніше підповз до стелажа й дістав з горішньої полиці ту бляшанку. Але дядько нічого не втямив. Мій гаданий батько мене не зрозумів. Коханець моєї бідолашної матусі був такий сповнений страху й поглинутий тим страхом, що мої рухи, звернені до нього по допомогу, тільки поглибили його страх. Оскар уже хотів був закричати на нього, але побоявся привернути увагу Кобиєли, який доти, здавалося, чув лише свою гвинтівку.
Отож я ліг ліворуч від Яна за мішки з піском і притиснувся до нещасного свого дядька й гаданого батька, щоб передати йому частину звичайної своєї незворушности. Невдовзі він, як мені здалося, й справді трохи заспокоївся.
Завдяки моєму підкреслено рівному диханню його пульс пощастило зробити теж приблизно таким самим рівним. Та коли згодом я, щоправда, трохи поквапившись, удруге показав Янові на бляшаний барабан Начальника-молодшого, повертаючи його голову спершу поволі й лагідно, а потім дедалі рішучіше в бік заставленого іграшками дерев'яного стелажа, Ян мене знов не зрозумів. Страх заповнював його всього, від ніг до голови, стікав назад, згори донизу, але внизу — можливо, через підметки та устілки — наштовхувався на такий упертий спротив, що йому, цьому страхові, ставало тісно, і тоді він, подаючись назад через шлунок, селезінку й печінку, захоплював у бідній Яновій голові стільки місця, що сині очі просто-таки вилазили з орбіт, виставляючи напоказ гіллясті червоні прожилки в білках, бачити які на очних яблуках у свого гаданого батька Оскарові доти ще ніколи не випадало.