Мені коштувало неабияких зусиль і часу, щоб повернути дядькові очі на місце й закликати його серце битися пристойніше. Проте всі мої старання на службі в естетики зійшли нанівець, коли місцеві ополченці вперше застосували польову гаубицю середнього калібру; за допомогою оптичного прицілу вони прямою наводкою поклали на землю чавунну огорожу перед поштамтом, а тоді, з подиву гідною точністю — який високий рівень вишколу! — почали вціляти в цегляні стовпи, підтинати їм коліна й змушувати їх одного по одному зрештою остаточно падати навколішки й тягти за собою залізні ґрати. Нещасний дядько Ян усім серцем, усією душею переймався падінням кожного з тих п'ятнадцятьох чи двадцятьох цегляних стовпів, переймався так глибоко, немовби то розліталися на порох не лише постаменти, а разом із постаментами й постаті богів, які на них стояли — постаті уявні, але такі близькі й такі потрібні в житті дядьковому серцю.
Тільки так можна пояснити, чому після кожного попадання Ян скрикував до того пронизливо, що якби той скрик він формував трохи свідоміше й цілеспрямованіше, то він, як і мій крик, фатальний для шибок, набув би властивости алмазного склоріза. Але Ян скрикував хоч і пристрасно, проте без будь-якого плану й кінець кінцем домігся лише того, що Кобияла перемістив ближче до нас своє кістляве, покалічене комендантське тіло, підвів змарніле пташине обличчя з очима без вій і обвів товаришів у біді сірими, водявими зіницями. Він потермосив Яна, і той знов заскиглив. Тоді Кобиєла розстебнув на Янові сорочку, поквапно обмацав плече, шукаючи рану, — я ледве стримався, щоб не засміятись, — але жодних слідів поранення не виявив, перекинув Яна на спину, схопив за нижню щелепу, смиконув її так, що в ній щось аж хруснуло, змусив сині сімейні очі Бронських витримати спалахи водяво-сірих кобиєльських вогнів, матюкнув Яна по-польському, бризнути слиною в його обличчя, і нарешті перекинув йому гвинтівку, яка доти лежала перед спеціально влаштованою бійницею, — лежала марно, бо ніхто навіть не зняв її із запобіжника. Приклад лунко вдарив Янові в ліве коліно. Різкий і — після стількох душевних мук — перший фізичний біль, схоже, пішов Янові на користь, бо він схопив гвинтівку, спочатку нібито аж злякався, коли відчув у долонях — і ту ж мить у крові — її залізний холод, але, підбадьорений прокльонами й водночас умовляннями Кобиєли, підповз до своєї бійниці.
Мій гаданий батько мав таке виразне й, завдяки своїй гнучкій, бурхливій фантазії, таке реалістичне уявлення про війну, що триматися хоробро, як це роблять люди з уявою убогішою, йому було дуже важко, ба навіть неможливо. Тож, навіть не окинувши поглядом крізь відведену йому бійницю поле обстрілу й не намагаючись знайти яку-небудь годящу ціль, Ян відвів гвинтівку навкоси якомога далі від себе й почав швидко й наослід смалити кудись понад дахами будинків на Гевеліусплац, поки висмалив весь магазин, а тоді знов, уже з порожніми руками, забився за мішки з піском. Своїм поглядом, яким Ян позирав з тієї схованки на коменданта, благаючи пощади, він нагадував школяра, що не виконав домашнього завдання й тепер, визнаючи провину, знічено надуває губки. Кобиєла кілька разів клацнув зубами, потім гучно, ніби аж нестримно, зареготав, а тоді різко й загрозливо урвав сміх, разів три-чотири копнув Яна (власне, свого начальника, адже той був секретар пошти) — в гомілку, заніс свого безформного, зашнурованого ортопедичного черевика знов, щоб штурханути Яна ще й під бік, але цієї миті кулемет перелічив ще вцілілі горішні шибки й кілька разів колупнув стелю в дитячій кімнаті, і комендант опустив ногу, кинувся до своєї бійниці і заходився невдоволено й гарячково, немовби хотів надолужити змарнований на Яна час, раз по раз стріляти, збільшуючи в такий спосіб витрати набоїв у Другій світовій війні.
Невже комендант мене не помітив? Цей чоловік, зазвичай досить суворий і неприступний — так тримаються лише інваліди війни, бажаючи від усіх певною і немалою мірою дистанціюватись, — лишив мене в цьому відкритому всім протягам закутку, де повітря насичене запахом свинцю. Може, Кабиєла просто подумав собі: це кімната дитяча, тож нехай Оскар сидить тут і, коли вщухає бій, навіть грається?