Вже й не знаю, скільки ми так пролежали: я — між Яном і стіною ліворуч, обидва ми — за мішками з піском, Кобиєла — зі своєю гвинтівкою, з якої стріляв за двох. Годині о десятій стрілянина вщухла. Стало так тихо, що чути було, як гудуть мухи, лунають голоси й команди на Гевеліусплац, а час від часу я навіть вирізняв глухий, розкотистий гуркіт лінкорів у гавані. Ясний вересневий день, іноді набіжить хмарка, сонце взяло пензлика й укриває природу старим золотом, усе таке тонесеньке-тонесеньке, чутливе й водночас приглухувате. Ще кілька днів, і мені виповниться п'ятнядцять. І, як і щороку у вересні, я бажав собі на день народження бляшаного барабана — бляшаного барабана, й не менше; думки мої відмовлялися від усіх скарбів світу, вони неухильно поверталися тільки до барабана з біло-червоної лакованої бляхи.
Ян не ворушився. Кобиєла сопів так рівно, що Оскарові вже здалося, ніби той, скориставшися з цієї коротенької перерви в стрілянині, задрімав, адже всім, навіть героям, час від часу потрібно трохи поспати й відновити сили. Тільки я спати й не думав, я невблаганно прагнув, як тільки можна прагнути в моєму віці, бляшаного барабана. Не через те, що саме тепер, серед дедалі глибшої тиші й уже майже завмерлого гудіння стомленої за літо мухи мені знову сплив на думку барабан юного Начальника. Ні, того барабана Оскар не спускав з ока навіть під час бою, коли довкола гуркали снаряди й лунали постріли. Але тепер мені траплялася нагода, проґавити яку я й у гадці не припускав.
Оскар неквапно підвівся й тихенько, намагаючись не наступати на бите скло, однак упевнено рушив до дерев'яного стелажа з іграшками. Подумки він уже поставив на дитячий стільчик коробку з кубиками й звів таку собі підставку, досить високу й воднораз досить надійну, щоб зробити Оскара власником новісінького барабана. Але цієї миті Кобиєлин голос, а вслід за ним і суха комендантова рука спинили мене. Я розпачливо показав на барабан, що лежав осьдечки, зовсім поруч. Кобиєла смикнув мене назад. Я обіруч потягся до бляшанки. Інвалід на мить замислився, вже хотів був сягнути рукою нагору й ощасливити мене, та раптом тишу в дитячій кімнаті розітнула кулеметна черга, а перед порталом забухкали протитанкові снаряди. Кобиєла відкинув мене в куток до Яна Бронського, сам знов метнувся до гвинтівки й уже встиг двічі її перезарядити, а я все ще не відривав погляду від бляшаного барабана.
І ось Оскар лежав, а Ян Бронський, мій любий синьоокий дядько навіть носа свого не підвів, коли ота пташина пика, отой клишоногий з водявими очима без вій уже перед самісінькою моєю заповітною метою відкинув мене вбік, у цей куток за мішками з піском. О ні, Оскар сльози не пустив! У мені закипала лють. У мені швидко плодилися жирні, синювато-білі безокі черв'ячки, шукаючи поживну падлину. Що мені до тієї Польщі? Та й що воно таке, Польща? Вони ж бо мають свою кавалерію! То нехай і скачуть собі! Виціловують паніям ручки й щоразу надто пізно помічають, що цмокали не стомлені жіночі пальчики, а ненаквацьоване жерло польової гаубиці. А опісля глядь — а ота незаймана з роду Крупів уже розроджується. Ось вона прицмокнула губками, відтворюючи хоч і сяк-так, а все ж досить правдоподібно звуки бою, які можна почути в щотижневих оглядах новин, а ось вона вже закидає своїми хлопавками головний вхід до пошти, готуючись зробити пролом, і вона таки зробила його, і намірилася пройти через розбиту операційну залу й пообгризати всі сходи, щоб уже ніхто не міг ні підійматися ними нагору, ні спуститися вниз. А її почету — тому, що за кулеметами, й тому, що приїхав в елегантних розвідувальних бронемашинах з намальованими на них гарненькими іменами на кшталт «Остмарк» чи «Судети», — їм усе було мало, і вони з гуркотом роз'їжджали в своїй розвідувальній броні перед поштою, туди-сюди, немовби дві допитливі юні дівчини, що навідалися оглянути замок, а замок іще на замку. Через це розбещені красуні, які звикли, що перед ними завжди всі двері навстіж, чимдалі втрачали терпець і раз у раз кидали погляди — сірі, мов свинець, пронизливі погляди того самого калібру — в усі приступні очам покої замку, щоб його каштелянів обсипало то холодом, то жаром і щоб вони не знаходили собі місця.
Одна з тих розвідувальних бронемашин — якщо не помиляюся, «Остмарк» — саме виїхала з Рітерґасе й знову рушила до поштамту, і цієї хвилини Ян, мій дядько, який уже досить довгенько лежав, мов неживий, вистромив у бійницю праву ногу й задер її, сподіваючись, що розвідувальна машина розвідає її й обстріляє або, може, над ним зглянеться якийсь заблуканий снаряд, чирконе йому литку чи п'яту й завдасть такої рани, яка дає змогу солдатові, надміру припадаючи на ногу, відступити.