Але довго тримати задерту ногу Янові Бронському було, мабуть, важкувато. Час від часу він мусив її опускати. Аж коли він перекинувся на спину й знов задер ногу, підтримуючи її обіруч під коліном, йому стало легше: тепер він міг довше і з більшою надією на успіх підставляти литку й п'яту під прицільний вогонь чи під заблуклі снаряди.
Я добре розумів Яна тоді, розумію його ще й тепер, але не міг я не зрозуміти й того, чому такий лютий був Кобиєла, коли побачив свого начальника, секретаря пошти Яна Бронського, в такій жалюгідній і розпачливій позі. Комендант одним стрибком підхопився на ноги, другим опинився біля нас, тобто над нами, дав волю рукам, схопив Янового костюмчика, разом з костюмчиком і самого Яна, підняв той оберемок, жбурнув його назад на підлогу, схопив знов, костюмчик затріщав, комендант ударив зліва, перехопив справа, замахнувся правою, відкинув ліворуч, ще встиг перехопити на льоту, хотів був звести лівий і правий кулаки в один великий і завдати ним могутнього удару Янові Бронському, моєму дядькові, гаданому Оскаровому батькові, але цієї миті щось задзвеніло, як ото дзвенять, мабуть, янголи на славу Господу, цієї миті щось просвистіло, як ото в радіо свистить ефір, цієї миті удар прийшовся — тільки не в Яна Бронського, удар прийшовся в Кобиєлу, цієї миті снаряд надумав утнути добрячий жарт, цієї миті цегла розреготалася на друзки, а друзки — на порох, тиньк обернувся на порохню, дерево знайшло свою сокиру, цієї миті вся ця кумедна дитяча кімната підскочила на одній нозі, ляльки в стилі Кете Крузе полускали, коник-гойдалка рвонувся з місця й був би аж-аж-аж який раденький скинути вершника, якби ж то на ньому хто-небудь сидів, цієї миті в іграшковому конструкторі склалося щось не так, а польські улани одночасно захопили всі чотири кутки в кімнаті — і цієї миті стелаж із іграшками нарешті перекинувся, й усі дзвіночки закликали своїм передзвоном до Великодня, а гармонька вереснула, а труба, певно, щось комусь протрубила, і все одночасно подало голос, немовби то лаштувався заграти оркестр: те кричало, те лускало, те іржало, те калатало, те тріскалося, те скреготало, те розліталося, те вищало, те верещало не своїм голосом і заривалося під самісінький підмурівок. Щодо мене, то я, як і личить трирічному малюкові, тієї миті, коли вибухнув снаряд, сидів у куточку янгола-охоронця дитячої кімнати, тобто під самісіньким вікном, і мені дісталась ота бляшанка, барабан. На новому Оскаровому барабані лише в кількох місцях полускався лак, зате в ньому не було жодної дірочки!
Коли я підвів погляд від свого новісінького, сказати б, щойно спеченого барабана, що сам підкотився простісінько до моїх ніг, то побачив, що мушу допомогти Янові Бронському. Він ніяк не міг скинути з себе важке комендантове тіло. Спершу я подумав, що Яна теж поранило, бо дуже вже природно він скиглив. Та, зрештою, коли ми вдвох відкотили вбік Кобиєлу, який стогнав так само природно, виявилося, що Яна зачепило тільки трішечки: бите скло подряпало йому праву щоку й другий бік долоні, оце й усе. Я швиденько порівняв Янову кров із Кобиєлиною і дійшов висновку, що в мого гаданого батька вона світліша, ніж у коменданта, чиї холоші на стегнах набули соковитого темного відтінку.
Щоправда, з'ясувати, хто розпанахав і вивернув навиворіт елегантного сірого Янового піджака, вже не можна було. Кобиєла чи снаряд? Хто пообривав плечі на піджаку, відчикрижив підкладку, пообтинав гудзики, порозпорював шви й повивертав кишені?
Прошу поставитись поблажливо до нещасного мого Яна Бронського, який спершу згріб докупи все, що витрусив з його кишень той жорстокий ураган, а вже потім з моєю допомогою витяг із дитячої кімнати Кобиєлу. Ян знайшов і свого гребінця, й знімки рідних та близьких — був там і портрет моєї бідолашної матусі, — а гаманець навіть не розстебнувся. Зате зібрати колоду карт, що розлетілися по всій кімнаті, Янові виявилося не так то й легко, навіть небезпечно, адже частину захисних мішків з піском змело вибухом, а Ян неодмінно хотів мати всі тридцять дві карти й, не знайшовши тридцять другої, відчув себе глибоко нещасливим, і коли Оскар натрапив на неї між двома розламаними ляльковими хатинками й подав її дядькові, той широко всміхнувся, хоч то й була винова сімка.
Коли ми нарешті виволокли Кобиєлу з дитячої кімнати в коридор, інвалід зібрався на силі й стривожено прошепотів кілька зрозумілих для Яна слів: