— А як там — усе на місці?
Ян запустив руку йому в штани між старечими ногами, відчув щось у долоні й кивнув Кобиєлі головою.
Які ж бо щасливі були ми всі троє: Кобиєла не втратив своїх чоловічих гордощів, Ян Бронський знайшов усі тридцять дві карти зі скатної колоди — зокрема й винову сімку, а Оскар мав тепер новенького бляшаного барабана, що за кожним кроком бив йому по коліну, поки Ян з іще одим чоловіком, якого Ян називав Віктором, переносили коменданта, знесиленого внаслідок утрати крови, до сховища листів поверхом нижче.
Карткова хатка
Переносити коменданта, який ставав щодалі важчим, хоч і втрачав щодалі більше крови, нам допомагав Віктор Велюн. Тоді дуже короткозорий Віктор ще носив окуляри й не спотикався на кам'яних сходах. На пошті він, нехай якою неймовірною здається така робота для короткозорого чоловіка, розносив грошові перекази. Тепер, коли про нього заходить мова, я називаю його бідолашним Віктором. Достоту як ото моя матуся після однієї сімейної прогулянки на мол стала бідолашною матусею, так і поштар Віктор, утративши окуляри — хоч свою роль відіграли тут і інші обставини, — став бідолашним Віктором без окулярів.
— Ти часом не бачив бідолашного Віктора? — питаю я в свого товариша Вітляра, коли той навідується до мене.
Та після тієї поїздки з Флінґерна до Ґересгайма (про це я ще розповім згодом) Віктор Велюн зник із наших очей. Лишається тільки сподіватися, що й нишпорки розшукують його так само марно, що він знайшов свої окуляри або придбав нові, такі, які йому потрібні, й тепер цей чоловік, короткозорий, але в окулярах, можливо, як у давні часи, нехай уже й на службі не в Польської, а у федеральної пошти, все ж таки й далі ощасливлює людей, розносячи перекази — строкаті папірці й дзвінкі монети.
— Це просто жах! — важко хекав Ян, несучи Кобиєлу за ліву руку й ліву ногу.
— І чим воно скінчиться, якщо не прийдуть ні англійці, ні французи? — бідкався Віктор, який ніс коменданта за праву руку й ногу.
— Прийдуть, прийдуть! Он Рітс Шміґлі ще вчора сказав по радіо: «Ми маємо тверді гарантії: коли щось почнеться, то у Франції піднімуться всі як один!»
Янові нелегко було проказати цю фразу до кінця однаково впевнено, бо вигляд власної крови на подряпаному другому боці долоні хоч і не ставив під сумнів польсько-французьку гарантійну угоду, проте давав підстави побоюватись, що він, Ян, зійде кров'ю, перше ніж у Франції піднімуться всі як один і, вірні Гарантійним зобов'язанням, посунуть через Західний вал.
— Вони запевне вже на марші! А британський флот уже розтинає хвилі Балтійського моря! — Віктор Велюн полюбляв сильні, гучні фрази. Він спинився на сходах, правою рукою підтримуючи покаліченого коменданта, а ліву викинуши так, ніби стояв на кону, — щоб кожен із п'ятьох пальців міг сказати своє слово. — Приходьте ж, горді британці!
Поки Ян із Віктором, раз у раз повертаючись до польсько-французько-англійських взаємин, поволі зносили Кобиєлу до тимчасового шпиталю, Оскар подумки гортав книжки Ґретхен Шефлєр, відшукуючи місця, що стосувалися цих взаємин. Кайзерова «Історія міста Данциг»: «Під час німецько-французької війни 1870-71 рр. двадцять першого серпня 1871 р. чотири французькі бойові кораблі пополудні ввійшли до Данцигської бухти, стали на рейді й навели гармати на місто й порт, однак уже наступної ночи гвинтовий корвет «Німфа» під командуванням капітана Вайкмана примусив відступити флотилію, що стояла на якорі в невеличкій Путцизькій затоці».
Ми вже були майже біля сховища листів на другому поверсі, і тут я нарешті, хоч і не відразу, дійшов висновку, який дістав подтвердження згодом: поки Польська пошта й уся рівнинна Польща перебувала в облозі, Флот метрополії стояв у більшій чи меншій безпеці в одному з фіордів північної Шотландії; велике французьке військо ще розкошувало за обіднім столом, не маючи сумніву, що, провівши кілька розвідувальних операцій перед лінією Мажино, свої зобов'язання за польсько-французькою гарантійною угодою виконало.
Перед сховищем і воднораз тимчасовим шпиталем на нас уже чатував доктор Міхон — так само в сталевому шоломі, з нагрудної кишеньки так само галантно виглядав ріжок хустини — й такий собі Конрад, уповноважений з Варшави. І в Янові Бронському тієї ж миті прокинувся колишнй страх, так і сяк малюючи в його уяві якнайжахливіші каліцтва. Віктор Велюн — адже він був цілий-цілісінький та ще й в окулярах, одне слово, цілком годящий стрілець — мав спускатися до оперційної зали, а нам дозволили залишитися в кімнаті без вікон, ледве освітленій лойовими свічками, бо електростанція міста Данциг уже не хотіла забезпечувати Польську пошту енергією.