Зате Яна, щойно двері нашого сховища листів здригнулись, а вогники лойових свічок уже не знали, що з ними коїться і в який бік їм хилитися, знову пойняв страх. Навіть коли на сходах стало вже досить тихо, коли ще один протитанковий снаряд вибухнув далеченько від нас, аж перед фасадом, Ян Бронський, тасуючи карти, поводився, мов божевільний, і навіть двічі роздав собі. Але я вже тільки мовчки дивився на нього. Поки тривала стрілянина, казати щось Янові була марна річ, він сидів знервований, раз у раз кидав не ту карту, забував навіть залишати прикуп і весь час прислухався котримсь із своїх невеличких, гарненьких, чуттєво-пухкеньких вух до того, що діялося надворі, тоді як ми нетерпляче чекали, коли вже він нарешті повернеться до гри. А ось Кобиєла, на відміну від Яна, що грав чимдалі неуважніше, — Кобиєла пильности на втрачав, хіба що час від часу скисав і зсувався набік, і тоді нам доводилося штурхати його під ребра. Грав він не так уже й кепсько, як цього, коли судити з його вигляду, слід було сподіватись. А осувався він лише тоді, коли вигравав партію або коли, оголосивши «контру», зводив нанівець Янові чи мені ґранд. Вигравати чи програвати — йому було вже байдуже. Йому — аби грати. А коли ми лічили й перелічували очки, він косо повисав на позичених підтяжках і дозволяв лише своєму борлаку злякано посмикуватись, даючи так знати, що комендант Кобиєла ще живий.
Оскара також стомлювала ця гра втрьох. Ні, я досить спокійно сприймав отой гуркіт та двигтіння, що супроводжували облогу й захист пошти. Причина була радше в тому, що мені довелося вперше, несподівано і, як я поклав собі, на певний час відмовитися прикидатись кимось іншим. Коли доти без личини мене бачили тільки наставник Бебра й ота його сновида Розвіта, то цього дня уже й перед Яном, своїм дядьком і гаданим батьком, а також перед інвалідом Кобиєлою, тобто людьми, які згодом могли бути лише свідками й у жодному разі нічим більшим, я постав, згідно зі своєю метрикою, п'ятнадцятирічним підлітком, який хоч трохи й ризиковано, а проте досить непогано грає в скат.
Та ба, не минуло й години, і ці зусилля, що загалом відповідали моїм намірам, однак аж ніяк не відповідали моєму карликовому зросту, спричинили до того, що я відчув у голові, в руках і ногах, у всіх суглобах страшенний біль.
Оскар уже ладен був облишити гру, і він легко знайшов би привід, щоб, скажімо, між двома вибухами снарядів, які майже один за одним стрясали будівлю, втекти звідти, якби доти незнане почуття відповідальности не наказало йому терпіти далі й страху гаданого батька протиставити єдино можливий дійовим засіб — гру в скат.
Отож ми грали далі, не даючи Кобиєлі померти. Йому просто було не до цього. Адже я дбав про те, щоб карти ні на мить не залежувались. А коли після вибуху на сходах лойові свічки попадали й погубили свої пломінці, саме я, не втрачаючи самовладання, зробив те, що можна було зробити насамперед: дістав у Яна з кишені сірники, заразом прихопивши звідти й сигарети з золотим мундштучком, повернув на землю світло, припалив Янові заспокійливу «Регату» й відновив у темряві вогник за вогником, щоб Кобиєла не скористався з темряви й не змотав назавжди вудочки.
Дві свічки Оскар поставив на свій новий барабан і поклав напохваті сигарети, хоч сам, однак, від них зневажливо відмовився: зате Янові він пропонував сигарету за сигаретою, одну стромив навіть до перекривленого рота Кобиєлі, і справи пішли на лад, гра знов пожвавішала, тютюн утішав і заспокоював, хоч і не заважав Янові Бронському програвати партію за партією. Цей пітнів і, як і щоразу, коли чимось захоплювався, облизував кінчиком язика горішню губу. Ян так розпалився, що, забувши про все на світі, почав називати мене то Альфредом, то Мацератом, а в Кобиєлі побачив як партнера бідолашну мою матусю. І коли в коридорі хтось крикнув: «Конрада вбило!», він докірливо подивився на мене й промовив: