Що ж до решти захисників — а втікати не зважились, як я вже згадував, душ тридцять, — то вони поставали попід муром навпроти бічного порталу, і було це саме тієї хвилини, коли Ян прихилив чирвову даму до чирвового короля і, щасливий, відвів руки від карт.
Що я можу додати ще? Вони нас знайшли. Рвучко відчинивши двері, вони закричали: «Виходьте!» Розперезалися, впустили протяг, і Янова карткова хатка впала. Така архітектура їм була чужа. Вони покладалися на бетон. Будували на вічність. А на скривджене, обурене обличчя поштового секретаря Бронського навіть не звернули уваги. І коли тягли його за двері, то не помітили, як він ще раз запустив руку в карти й щось там прихопив і що я, Оскар, повідколупував недогарки свічок від свого нового барабана й узяв його з собою, а недогарки потім повикидав, бо ми надто багато чого побачили і в світлі від кишенькових ліхтариків; і ще вони не помітили, що оті їхні бликунці нас засліпили, і ми довго не могли втрапити в двері. Повиставлявши вперед свої військові ліхтарики, тримаючи напереваги карабіни, вони раз у раз гримали: «Виходьте!» Ми з Яном уже стояли в коридорі, а вони й далі кричали: «Виходьте!» Те їхнє «Виходьте!» стосувалося Кобиєли, й Конрада з Варшави, й Бобека, й малого Вишневського, що, поки був живий, приймав телеграми. Але ті ополченців не слухались, і вони поперелякувались. І аж коли до них дійшло, що виставили себе перед Яном і мною на посміховисько, бо у відповідь на їхні викрики «Виходьте!» я щоразу тільки гучно реготав, вони кинули горлати, сказали: «То он як?!» — і повели нас у двір до тих тридцятьох, що стояли, попідіймавши й позакладавши за потилицю руки, і всіх палила спрага, а «Вохеншау» знімало їх на плівку.
Щойно нас вивели через бічний портал, оператори з «Вохеншау» наставили в наш бік камери, закріплені на легкових автомашинах, і зняли про нас отой короткометражний фільм, який потім крутили в усіх кінотеатрах.
Мене відвели він гурту, що стояв під муром. Оскар згадав про свій карликовий зріст, про свій трирічний вік, який був виправданням усьому, знову відчув настирливий біль у голові, в руках, ногах, в усіх суглобах, упав зі своїм барабаном на землю, задриґав ногами, почасти страждаючи від нападу, почасти вдаючи його, але й під час нападу не випускаючи з рук барабана. А коли його схопили й запхали до воронка есесівських ополченців, коли машина рушила з ним до Міської лікарні, Оскар ще встиг угледіти безглузду й блаженну усмішку на обличчі в Яна, бідолашного Яна; тримаючи над головою кілька карт, він махав лівою рукою — якщо не помиляюся, в ній була чирвова дама, — махав услід Оскару, своєму синові, що від'їздив.
Він лежить у Заспе
Щойно я перечитав цей останній абзац іще раз. І хоч тим, що написано, я лишився й невдоволений, одначе мушу визнати: все ж таки це — Оскарове перо, адже йому пощастило дати коротке узагальнення подій — щоправда, місцями узагальнення аж надто коротке, а місцями він навіть дещо свідомо перебільшив, а то й перебрехав.
Одначе я хотів би триматися правди, завдати Оскаровому перу удару в спину й сказати тут, що, по-перше, остання гра Яна, яку він, на жаль, не зміг завершити й виграти, була зовсім не ґранд, а бубна без двох валетів, що, по-друге, Оскар, виходячи зі сховища листів, прихопив із собою не тільки нового барабана, а й старого, отого пом'ятого, який разом із конвертами та мертвим чоловіком без підтяжок випав з білизняного коша. Крім того, не завадить додати й ось що: скоро лиш ми з Яном вийшли зі сховища, позаяк ополченці підганяли нас криками «Виходьте!» та військовими ліхтариками й карабінами, Оскар, шукаючи захисту, втерся між двох по-дядьківському добродушних на виглад ополченців, скривився, буцімто жалібно плаче, й почав тицяти пальцем на Яна, свого батька, так, мовби в чомусь його звинувачував, отож після цього бідолаха в очах ополченців відразу став лиходієм, що затяг невинне хлоп'я до Польської пошти і з властивою полякам жорстокістю підставив під кулі.
Від свого юдиного вчинку Оскар сподівався вигоди і для ціленького, і для понівеченого барабана, й у своїх розрахунках він, як виявилося, не помилився: ополченці копали Яна ногами в спину, штурхали прикладами, зате мені лишили обидва барабани, один з ополченців, уже літній чоловік зі скорботними зморшками батька родини навколо носа й рота, поплескав мене по щоках, а ще один, білявий парубок з очима, які всякчас усміхались і через це були вузькі й глибоко сховані, навіть узяв мене на руки, і це дуже зворушило Оскара.
Тепер, коли мені часом стає соромно за той негідний вчинок, я знов і знов кажу собі: але ж Ян однаково нічого не помітив, у голові в нього були самі карти, він і згодом не думав ні про що інше, крім карт, відвернути його увагу від карт і скату не могло ніщо, навіть найкумедніші, а то й просто сатанинські вигадки ополченців. Одне слово, Ян уже перебував у вічному царстві карткових хаток і щасливо мешкав в одній із них, спеціально спорудженій задля такого щастя, а ми, тобто ополченці і я — адже Оскар і себе вважав ополченцем — ще стояли серед цегляних стін на кахляній підлозі в коридорі, під стелею з гіпсовими карнизами, які повчіплювалися в стіни й перегородки так судомно, що того дня можна було боятися найгіршого: хоч би все це ліплення, зване архітектурою, під тиском тих чи тих обставин не відмовилося триматись купи.