Звичайно, цей надто пізній висновок мене не виправдує, та й те сказати: я, хто, бачачи риштування, щоразу мусить думати про знесені будівлі, був тоді не від того, щоб і самому повірити в карткові хатки як у єдине житло, гідне людини. До цього можна додати й сімейні обставини, які обтяжують мою провину. Адже на той день я був глибоко переконаний, що Ян Бронський — мені не лише дядько, а й справжнісінький, а не гаданий батько. Своєрідний прогрес, який навік-віків визначив різницю між ним і Мацератом: або Мацерат був моїм батьком, або взагалі не був ніким.
Отож першим вереснем тридцять дев'ятого року — а я виходжу з припущення, що цього нещасливого дня й ви впізнали в тому щасливому Янові Бронському, що грав у карти, мого батька, — я датую другу свою велику провину.
Навіть коли на душі в мене так тоскно, що хоч вовком вий, я вже не можу приховувати від себе: мій барабан, ба ні, я сам, барабанщик Оскар, спровадив на той світ спочатку свою бідолашну матусю, а потому і Яна Бронського, свого дядька й батька.
Але в ті дні, коли невідчепне почуття провини, яке нізащо не проженеш за поріг, притискає мене до подушок лікарняного ліжка, я, як і решта людей, намагаюся виправдати себе тим, що нічого не знав, — така позиція саме входила в моду тоді, та й досі, власне, прикрашує, мов хвацька шапочка, не одну голову.
Отож хитруна Оскара, який нічого не знав, цю невинну жертву польського варварства з високою температурою й збудженими нервами доправили до Міської лікарні. Повідомили Мацератові. Він ще напередодні ввечері заявив про те, що я зник, хоч усе ще не було певности в тому, що я — його.
А тих тридцятьох чоловіків, до яких треба ще додати Яна Бронського, з піднятими й закладеними за потилицю руками зняли на плівку для «Вохеншау» й спершу відвели до школи «Вікторія», що тепер стояла порожня, потім їм дала притулок в'язниця Шісштанґе й нарешті, на початку жовтня, — сипкий пісок за мурами занедбаного кладовища в Заспе, яке вже своє відслужило.
Звідки про це знає Оскар? Я знаю про це від Пришелепка Лео. Адже офіційно не повідомляли, звісно, про те, на якому піску, під яким муром розстріляли тридцять одного чоловіка і в який пісок усіх їх загребли.
Гедвіґ Бронська спершу одержала повістку з вимогою звільнити помешкання на Рінґштрасе: до нього мала вселитися сім’я якогось високого офіцера з люфтвафе. Поки Гедвіґ зі Стефаном спаковувала речі й готувалася переїхати до Рамкау — вона мала там кілька гектарів землі з лісом, а також житло орендаря, — вдові надійшло повідомлення, яке її очі, що хоч і відбивали, але не годні були збагнути скорботу цього світу, прочитали тільки повільно-повільно, та й то з допомогою Стефана. Те повідомлення чорним на білому, офіційно оголошувало її вдовою, і писалося в ньому таке:
Канцелярія судової колегії
під головуванням Ебергардта
Св. А. 41/39
Сопот, 6 жовтня 1939 р.
Пані Гедвіґ Бронська!
Відповідно до інструкції повідомляємо, що рішенням військового суду Бронського Яна за партизанські дії засуджено до смертної кари і страчено.
Целєвський,
Інспектор польового суду
Отже, про Заспе тут, як бачите, жодного слівця. Це вони так подбали про Янових рідних та близьких — не хотіли, щоб ті викидали купу грошей на догляд за такою величезною гуртовою могилою, адже на неї потрібно носити силу-силенну квітів, отож і догляд, і можливе перепоховання вони взяли на себе: розрівняли заспенський пісок і визбирали всі патронні гільзи — всі, крім однієї, бо якась одна в таких випадках завжди та лишається, — визбирали, позаяк розкидані гільзи псують вигляд будь-якого пристойного кладовища, навіть якщо на ньому вже давно нікого не ховають.
Одначе цю патронну гільзу, яка хай одна, а завжди лишається і яка стає каменем спотикання, знайшов Пришелепко Лео, що не проґавить жодного похорону, навіть такого засекреченого. Той чоловік, який пам'ятав мене ще від похорону моєї бідолашної матусі, від похорону мого порубцьованого товариша Герберта Тручинського, чоловік, який, поза всяким сумнівом, знав також, де загребли в землю Сиґізмунда Маркуса, — щоправда, про це я в нього ніколи не питав, — був просто щасливий, радість так і розпирала йому груди, коли наприкінці листопада (мене тоді саме виписали з лікарні) передав мені ту гільзу-зрадницю.