Та перше ніж прихопити ту вже трохи оксидовану шкаралущу, де колись ховалося свинцеве ядро, призначене, можливо, саме для Яна Бронського, й услід за Пришелепком Лео вирушити з вами на кладовище в Заспе, я хотів би попросити вас порівняти залізне ліжко в дитячому відділенні данцизької Міської лікарні із залізним ліжком у нашому лікувально-опікунському інтернаті. Обоє ліжок покриті білим лаком, і все ж таки вони різні. Ліжко в дитячому відділенні хоч і коротше, якщо брати його довжину, зате вище, якщо приставити метра до його ґратчастої боковини. І хоч я надаю перевагу отій короткій і високій ґратчастій коробці зразка тридцять дев'ятого року, саме в моєму нинішньому, призначеному для дорослих, компромісному ліжку я знайшов свій тепер уже невибагливий спокій, і нехай начальство цього закладу саме вирішує — задовольнити мою заяву, подану ще кілька місяців тому, на вище ліжко, але таке саме залізне, й покрите білим лаком, і з ґратками, чи відхилити її.
Коли тепер, у нашому закладі я, по суті, беззахисний перед відвідувачами, то в дитячому відділенні данцизької лікарні висока ґратчаста боковина у відповідні дні відділяла мене од відвідувача Мацерата, відвідувачів подружжя Ґреф і подружжя Шефлєр, а наприкінці мого перебування в лікарні крізь ті самі ґратки я бачив поділену на смужки, згорьовану й засапану гору, що пересувалася в чотирьох — одна поверх одної — спідницях і мала ім'я моєї бабці Ани Коляйчек. Вона приходила, зітхала, час від часу скидала догори свої великі, рясно помережані зморшками руки, виставляючи напоказ потріскані рожеві долоні, тоді скрушно опускала руки, й долоні її ляскали по колінах, і те ляскання й досі відлунює в моїх вухах, хоч відтворити його на барабані я можу лише приблизно.
Уже коли бабця прийшла вперше, вона привела з собою й брата Вінцента, який, учепившись руками в ґратки ліжка, заходився хоч і тихенько, проте проникливо й монотонно розповідати, чи співати, чи наспівно розповідати про королеву польську, про Діву Марію.
Оскар був радий, коли поруч із цими двома, бабцею й Вінцентом, опинялася котрась із сестер-жалібниць. Адже ті двоє висували проти мене звинувачення. Обоє втуплювалися в мене своїми незахмареними очицями породи Бронських, сподіваючись почути від Оскара, який ледве стримував істерію — наслідок отої гри в скат на Польській пошті, — бодай натяк, бодай одне-однісіньке співчутливе слово, бодай якусь поблажливу розповідь про останні години Яна, які він пережив між страхом і скатом. Вони хотіли почути зізнання, хотіли почути щось таке, що зняло б із нього провину, так наче ту провину з нього міг зняти я, так наче мої свідчення могли бути достатньо вагомі й переконливі.
Та й що я міг сказати у своєму поясненні судовій колегії під головуванням Ебергардта? Мовляв, я, Оскар Мацерат, визнаю, що ввечері напередодні першого вересня підстеріг Яна Бронського, коли той повертався додому, й за допомогою барабана, якого треба було полагодити, заманив того чоловіка до будівлі Польської пошти, з якої він перед тим вийшов, не бажаючи її захищати?
Оскар таких свідчень не дав і провини зі свого гаданого батька не зняв, а коли все ж таки зважився виступити за свідка, на нього напали такі страшні судоми, що на вимогу старшої сестри-жалібниці час відвідин для нього надалі обмежили, а бабці Ані й гаданому дядькові Вінценту приходити взагалі заборонили.
Коли обоє стареньких — вони прийшли з Бісау пішки й принесли мені яблук — розгублено й аж надто обережно, як це звичайно роблять сільські люди, виходили з палати дитячого відділення, в міру того, як віддалялися, погойдуючись, чотири бабині спідниці й чорний, пропахлий коров'ячим гноєм костюм її брата, глибшало й усвідомлення моєї провини, моєї великої провини.
Скільки ж усього може статися водночас! Поки коло ліжка в мене товклися Мацерат, Ґрефи, Шефлєри з фруктами й тістечками, поки з Бісау до мене чимчикували пішки через Ґолдкруґ і Брентау, позаяк залізницю від Картгауса до Ланґфура ще не звільнили, поки сестри-жалібниці, всі запоморочливо-білі, переказували одна одній усілякі лікарняні плітки й замінювали янголів у дитячому відділенні, Польща ще не зґінєла, потім вона все ж таки зґінєла й нарешті, після знаменитих вісімнадцятьох днів, Польща зґінєла остаточно, хоча невдовзі по тому з'ясувалося, що Польща все ще не зґінєла, як і нині, всупереч усіляким сілезьким і східнопрусським земляцтвам, Польща й досі не зґінєла.