Потім Лео, піднісши рукавичку до самісінького мого матроського пальтечка й натиснувши нею на ґудзика з якорем, розтис кулака так швидко, що аж хруснули пальці: на запліснявілій, зашмугляній до блиску шкірці, під якою була його долоня, лежала патронна гільза.
Коли Лео знову стулив долоню, я вже був ладен іти за ним. Ота залізна штуковина ніби щось промовляла безпосердньо до мене. Ми пліч-о-пліч — Оскар по ліву руч від Лео — рушили вздовж Брьозенервеґ униз, не затримуючись уже перед жодною вітриною, перед жодною афішною тумбою, перетнули Маґдебурґерштрасе, проминули обидва високі, схожі на коробки будинки в кінці Брьозенервеґ, на яких уночі горіли сиґнальні вогні для літаків, що злітали й сідали неподалік, довго пробиралися попід огорожею аеродрому, нарешті вийшли на сухішу, асфальтовану дорогу й попростували вздовж трамвайної колії дев'ятого маршруту в бік Брьозена.
Дорогою ми мовчали, але гільзу Лео тримав так само в рукавичці. Коли я нерішуче уповільнював ходу й хотів через цю холоднечу й вогкість повернути назад, він розтискав кулака й підкидав на долоні ту залізну штуковину, спокушаючи мене пройти так ще сотню кроків, потім іще сотню, а перед міською власністю Заспе, коли я остаточно вирішив повернутися, Лео навіть виявив свій музичний хист. Він крутнувся на підборах, виставив гільзу отвором догори, притис її, немов мундштука флейти, до спідньої, неабияк відвислої, слинявої губи й додав хрипкуватий, часом пронизливий, часом мовби приглушений туманом свист до шуму чимдалі ряснішого дощу. Оскар змерз. Холодно йому було не лише через цю гру на патронній гільзі, виною цьому була й собача, мов на замовлення, погода під настрій, тож приховувати свій жалюгідний стан я, по суті, й не намагався.
Що тягло мене до Брьозена? Гаразд, спокусник Лео, що насвистував на патронній гільзі, робив своє діло. Одначе насвистував мені не лише він. З боку рейду і з боку Нойфарвасера, схованого за листопадовими туманами, що підіймалися немовби з пралень, через Шотландію, Шельмюль і Райхсколонію до нас долинали гудки пароплавів і голодне завивання міноносця, який чи то входив до гавані, чи то виходив з неї. Отож Пришелепкові Лео нічого не варто було пароплавними гудками, сиренами й свистом патронної гільзи зваблювати й вести за собою якогось там змерзлого Оскара.
Приблизно в тому місці, де дротяна огорожа між територією аеродрому й Новим плацом та фортечним ровом повертала в бік Пелонкена, Лео Пришелепко спинився і, перехнябивши голову, поверх обслиненої гільзи хвилю споглядав, як пливе моє тремтяче тіло. Потім він, увібравши гільзу в рот і підтримуючи її спідньою губою, несамовито замахав руками, стяг із себе, немовби на поклик якоїсь раптової ідеї, хвостатого чорного сурдута й накинув ту важку, просяклу вогкою землею вдяганку мені на голову й на плечі.
Ми знову рушили. Мені тепер важко сказати, чи тепліше стало тоді Оскарові. Часом Лео забігав кроків на п'ять наперед і ставав, нагадуючи в своїй пожмаканій, однак жахливо білій сорочці постать, що якимсь чудом перенеслася сюди із середньовічної темниці, скажімо, з Ярусної вежі, — таку крикливу сорочку остання мода могла продиктувати лише шаленцям. Дивлячись, як Оскар іде, спотикаючись, у чорному сурдуті, Лео знов і знов вибухав сміхом і, б'ючи руками-крильми, щоразу завершував його воронячим карканням. Я, мабуть, і справді нагадував кумедного, недоладного птаха, коли й не ворона, то принаймні крука, тим більше що якийсь час поли сурдута волочилися по землі, мовби шлейф, замітаючи асфальт; одне слово, я лишав за собою широкий, величний слід, і коли Оскар уже вдруге озирнувся через плече, той слід сповнив його гордістю і став для нього ознакою, якщо взагалі не символом, зачаєного в його душі, ще не остаточно виношеного трагізму.