Як же воно так сталося, що скоро лиш Марія поскидала верхній одяг, скоро лиш вивітрився бензин, від неї приємно, наївно-чарівливо пахнуло ваніллю? Може, вона тією пряністю натиралася? А може, є дешевенькі парфуми з ароматом ванілі? Чи то був її власний запах, мов ото, скажімо, в пані Катер, від якої несло нашатирем, чи мов ото, скажімо, в моєї бабці Коляйчек, в якої під спідницями пахло згірклим маслом? Оскарові завжди й у всьому хотілося дійти до самої суті, тож тепер він узявся за ваніль. Натиратися нею Марія не натиралася, ні. Просто вона так пахла. Атож, я ще й досі впевнений: Марія навіть не усвідомлювала, що їй властивий такий запах, адже коли в неділю у нас після телячої печені з м'ятою картоплею й цвітною капустою, политою розтопленим маслом, на столі тремтів ванільний пудинґ — тремтів через те, що я стусав ногою в ніжку стола, — Марія, що страшенно любила пудинґ із червоними ягодами й фруктовим соком, ванільного з'їдала лише окрайчик, та й то мало не з відразою, тоді як Оскар ще й тепер просто-таки закоханий у цей найпростіший і, мабуть, найбанальніший з усіх пудингів.
У липні сорокового, після того, як ми з екстрених повідомлень довідалися про поквапно-успішне завершення французького походу, на узбережжі Балтійського моря почався купальний сезон. Марїїн брат Фріц, тепер обер-єфрейтор, уже надсилав із Парижа перші листівки, а Мацерат із Марією вирішили, що Оскара треба возити на берег, — морське повітря, мовляв, піде йому на користь. В обідню перерву — а крамницю зачиняли з першої до третьої години — Марія мала везти мене на Брьозенський пляж, і якщо вона затримається там навіть до четвертої, казав Мацерат, то теж не біда, він, мовляв, іноді також любить постояти за прилавком, показати себе покупцям.
Оскарові купили синього купальника з нашитим якорем. А Марія свого вже мала — такого зеленого, з червоною облямівкою, його подарувала їй сестра Густа на конфірмацію. У пляжній сумці ще з матусиних часів знайшли пухнастого пляжного халата, який лишився також після матусі, а до нього — вже не потрібні відерце, совочок і всілякі формочки. Марія несла сумку. Барабана я ніс сам.
Оскар боявся проїздити трамваєм повз заспенське кладовище. Ще б пак, адже вигляд тієї загалом тихої, однак прикметної місцини міг украй зіпсувати йому й так не надто веселий пляжний настрій. Отож він мимоволі запитував себе: а як поведеться дух Яна Бронського, коли повз могилу в деренчливому вагоні проїде його по-літньому вдягнений згубник?
«Дев'ятка» стала. Кондуктор вигукнув:
— Зупинка «Заспе»!»
Я напружено вдивлявся повз Марію в бік Брьозена, звідки, поволі збільшуючись, підповзав зустрічний трамвай. Тільки б не відвести очей! Та й на що тут дивитися? Хирляві прибережні сосни, химерні іржаві огорожки, безладно перехняблені надгробки, написи на яких тепер читали хіба що миколайчики та дикий овес. Краще вже поглянути з відчиненого вікна вгору: он вони, пузаті «Юнкерси-52», гудуть; так можуть гудіти в безхмарному липневому небі лише тримоторні літаки та страшенно жирні мухи.
Теленькнув дзвоник, ми рушили, і зустрічний трамвай затулив нам вікна. Та щойно проїхав причіпний ваґон, мою голову немовби щось крутнуло. Я побачив усе занедбане кладовище, частину північного муру, оту його неприродно білу пляму, що, хоч лежала й у тіні, справляла вкрай гнітюче враження...
А потім те місце зникло з очей, ми під'їхали до Брьозена, і я знов перевів погляд на Марію. Вона заповнила собою легеньку, квітчасту літню сукню. Навколо її кругленької, тьмяно-лиснючої шиї, на добре підбитих зсередини жирком ключицях лежали рядочком одна побіля одної темно-червоні вишні дерев'яного намиста, всі однакові завбільшки й на вигляд такі перестиглі, що, здавалося, ось-ось почнуть лускатись. І все ж таки: це мені ввижалося чи я той запах відчував насправді? Оскар трохи нахилився, — атож, свій ванільний запах Марія таки взяла з собою на море, — глибоко вдихнув той п'янкий аромат і на мить здолав тлінь Яна Бронського. Плоть захисників Польської пошти ще не відстала від кісток, а оборона Польської пошти вже стала історією. А в носі Оскара — того Оскара, що вцілів, панували зовсім інші запахи, ніж, скажімо, ті, що ними віяло від його колись такого елегантного, а тепер присмирнілого гаданого батька.
У Брьозені Марія купила півкілограма вишень, взяла мене за руку — вона знала, що Оскар дозволяє робити це лише їй, — і повела обох нас через прибережний сосняк до купальні. Попри мої вже майже шістнадцять років — сторож у купальні нічого в цьому не тямив — мене пропустили до жіночого відділення. Поряд зі щитом товариства порятунку на водах на чорній дошці з інструкціями про те, як оживляти потопельників, та з недоладними, старомодними картинками стояло: «Температура води — 18°, повітря — 26°, вітер — східний, без опадів». На картинках усі потопельники були в смугастих купальниках, усі рятувальники — з вусами, а на поверхні підступної і небезпечної води плавали солом'яні капелюшки.