Босонога дівчина, що була в купальні за наглядачку, ступала попереду. Мов покаянна грішниця, вона підперезалася мотузком, на якому теліпався величезний ключ, що підходив до всіх кабінок. Дерев'яний настил. Уздовж настилу — поруччя. Під кожними дверима до кабінок — суха кокосова постілка. Нам дали кабінку номер п'ятдесят три. Дощані стіни в ній, сухі й теплі, мали той природний блакитно-білий колір, який я назвав би бляклим. Біля віконця — дзеркало, яке не вірило вже й саме собі.
Першим роздягатися мав Оскар. Я так і зробив, ставши обличчям до стіни, а допомогти мені дозволив украй неохоче. Потім Марія рішуче, з властивою їй практичністю повернула мене до себе, подала нового купальника і змусила, не звертаючи ні на що уваги, нацупити оту вовняну вдяганку, яка щільно обіпнула моє тіло. Застебнувши на мені бретельки, Марія одразу посадовила мене на дерев’яну лавку під задньою стіною в кабінці, тицьнула мені в руки барабана й палички і заходилася швидко, впевненими рухами роздягатись.
Спочатку я трохи побарабанив, полічив дірки від сучків у дошках на підлозі, а тоді кинув і лічити, й барабанити. Я ніяк не міг збагнути, чого це Марія, кумедно підібгавши губи, насвистує собі під ніс; роззуваючись, вона просвистіла двічі високо й двічі низько; стягуючи шкарпетки, свистіла, як розвізник пива; скинувши квітчасту сукню, почепила поверх неї, насвистуючи, нижню спідницю; дала спасти з себе ліфчику й, так і не дібравши мелодії, надсадно свистіла далі, стягуючи до колін трусики — власне, то були й не трусики, а спортивні труси; потім спустила їх аж до кісточок, вийшла із підкочених холош і лівою ногою відкинула їх у куток.
Марія аж налякала Оскара своїм трикутничком, зарослим кучериками. Ще відколи була жива його бідолашна матуся, він знав, що внизу жінки не зовсім голі, але ж для нього Марія була не жінка в тому розумінні, в якому його матуся бувала жінкою для якогось там Мацерата чи Яна Бронського.
І тоді я враз упізнав її. Гнів, сором, обурення, розчарування, а також почасти кумедна, почасти болісна поведінка мого поливальничка, що почав бубнявіти під купальником, змусили мене забути й про барабана, й про обидві палички — і все через оту нову паличку, що раптом почала виростати в мене.
Оскар підхопивсь і кинувся до Марії. Вона впіймала його в свої кучерики. Він пірнув у них обличчям. Кучерики проросли в нього між губами. Марія засміялася й хотіла була його відтрутити. Але я чимдалі несамовитіше вбирав її в себе, я натрапив на слід ванільних духмянощів. А Марія все сміялася й сміялася. Вона навіть не відштовхувала мене від своєї ванілі; схоже, це їй навіть подобалося, недарма ж її сміху не було кінця-краю. Аж коли ноги в мене почали ковзати й через це їй стало боляче — адже кучериків я не відпускав, а може, то вони не відпускали мене, — аж коли від тої ванілі на очах у мене виступили сльози, коли я відчув присмак уже не ванілі, а лисичок чи ще чогось такого пряного, але тільки не ванілі, коли той земляний дух, що його Марія приховувала під своєю ваніллю, прибив мені до лоба, ніби цвяхами, тлінь Яна Бронського й навік-віків отруїв мене присмаком скороминущости, аж тоді я її відпустив.
Оскар усе ковзав на пофарбованій у бляклий колір підлозі й не переставав плакати навіть тоді, коли Марія, вже знову сміючись, підняла його, взяла на руки, погладила й притисла до того самого намиста з темно-червоних дерев'яних вишень, яке тільки й лишила на собі з одягу.
Похитуючи головою, вона обібрала в мене на губах свої кучерики і зчудовано промовила:
— Ох ти ж малий баламуте! Лізеш, сам не знаєш куди, а тоді ще й плачеш.
Порошок для шипучки
Ви знаєте, що це, власне, таке? Колись його можна було купити в невеличких пласких мішечках за будь-якої пори року. У нашій крамниці матуся продавала той порошок із присмаком маренки в мішечках нудотно-зеленого кольору. А ось на мішечках кольору недостиглих помаранчів стояло: «Порошок для шипучки з помаранчевим присмаком». Окрім того, був іще порошок для шипучки з малиновим присмаком, а також порошок, що, потрапивши у чисту воду з-під крана, сичав, булькав, вирував, а коли його починаєш пити й поки він утамовувався, ледь-ледь, зовсім трохи нагадував присмак цитрини, й сама вода в склянці прибирала відповідного, тільки ще ядучішого кольору: то була штучна жовтизна, що скидалася на отруту.