Але Марія жадала моєї слини. Сумніву не було від самого початку: йшлося лише про мою слину. Марія не зводила з мене вимогливого погляду, і провину за цю жорстоку непоступливість я складав на її вушні мочки, які не вільно висіли, а поприростали до щік. І Оскар проковтнув клубок у горлі й почав уявляти собі все те, від чого в нього звичайно котилася слинка, хоча насправді винним було морське повітря, солоне повітря, солоне морське повітря, на якому слинні залози відмовлялися працювати, і я, скоряючись вимогливому Маріїному погляду, змушений був підвестися й піти. Я мав, не дивлячись ні в один бік, ні в другий, пройти понад п'ятдесят кроків гарячим піском, ще гарячішими східцями піднятися до сторожевої каюти, відкрутити крана й, закинувши голову й підставивши роззявленого рота під струмінь, пити, полоскати рота, ковтати воду, щоб в Оскара потекла слина.
Коли я зрештою подолав відстань від сторожевої каюти до нашого білого простирадла, хоч який безкінечний був цей шлях і хоч які жахливі картини відкривалися обабіч нього, то побачив, що Марія лежить долілиць. Голову вона накрила згорненими на потилиці руками. Коси її мляво розсипалися на округлій спині.
Я штовхнув її, бо тепер Оскар мав слину. Марія не поворухнулась. Я штовхнув її ще раз. Ані шелесь. Я обережно розтис її ліву долоню. Марія не опиралася. Долоня виявилася порожня, так наче ні про яку маренку сном-духом не знала. Я силоміць порозгинав їй пальці на правій руці: лінії вологі, долоня рожева, гаряча й порожня.
Може, Марія все ж таки спромоглася на власну слину? Не дочекалася? Чи просто здмухнула порошок з долоні, загасила почуття, не зазнавши його, й насухо витерла руку об підстилку, перше ніж знов розтулилася її звична, пухкенька долоня з властивим забобонним людям місячним горбиком, гладкеньким Меркурієм і тугеньким венериним пояском.
Невдовзі по тому ми вирушили додому, й Оскар так уже ніколи й не довідається, чи в Марії спінився вдруге порошок ще того самого дня, чи аж за кілька днів та суміш із шипучого порошку й моєї слини, утворившись знов, стала Маріїним гріхом і моїм.
Волею випадку — чи, може, випадку, підвладного нашим бажанням, — сталося так, що ввечері того самого пляжного дня (ми тоді їли чорничний суп і картопляні оладки) Мацерат заходився докладно розтлумачувати нам з Марією, що він став членом невеликого клубу гравців у скат, організованого в його місцевій партійній організації, тож двічі на тиждень вечорами зустрічатиметься в ресторанчику «Шпрінґер» зі своїми новими партнерами, котрі всі, як і він, — керівники осередків, і до них навіть обіцяє часом навідуватися сам Зельке, новий ортсгрупенляйтер, отож він, Мацерат, мусить уже хоч би через це ходити туди, а нас, на жаль, лишати, мовляв, самих. Але в ті вечори, коли він, Мацерат, ходитиме грати в скат, Оскара, мовляв, найкраще буде відводити до матінки Тручинської.
Матінка Тручинська не заперечувала, до того ж такий варіант її влаштовував більше, ніж пропозиція, яку Мацерат, не порадившись із Марією, висунув напередодні: щоб не я ходив на ніч до матінки Тручинської, а щоб Марія двічі на тиждень ночувала в нас на канапі.
Доти Марія спала на тому широкому ліжку, де колись вилежувалася порубцьована спина мого товариша Герберта. Та важка мебля стояла в невеличкій задній кімнатці. Матінка Тручинська спала у вітальні. Густа Тручинська, яка й далі подавала холодні закуски в готелі «Едем», там і мешкала, додому прйходила вряди-годи, коли бувала вільна, і на ніч лишалася не часто, а коли й лишалася, то стелила собі на канапі. А якщо з далеких фронтових країн доля заносила додому Фріца Тручинського з подарунками, то він — скориставшись чи то відпускою, чи то відрядженням, — спав на Гербертовому ліжку, Марія — на постелі матінки Тручинської, а сама стара жінка ночувала на канапі.