Через мене в цей узвичаєний лад їм довелося внести зміни. Спершу я мав спати нібито на канапі. Проти такої принизливої пропозиції я висловив протест — коротко, але рішуче. Тоді матінка Тручинська згодилася поступитись мені своїм старечим ліжком, а сама перебиватися на канапі. Але проти цього повстала вже Марія, вона, бачте, не хотіла, щоб ці незручності порушили нічний спокій її старенької матері, й без зайвих слів заявила про готовність поділити зі мною колишнє кельнерське ложе свого брата. Цю пропозицію вона висловила так:
— То й що, спатиму з Оскарчиком в одній постелі. Він-бо в нас — не ціленький, а лиш половинка.
Отож із понеділка Марія почала по двічі на тиждень переносити мою постіль із нашого помешкання на першому поверсі до них на третій поверх і стелила мені й моєму барабану по ліву руч від себе. Першої ночі, коли Мацерат пішов грати в скат, не сталося нічого, анічогісінько. Гербертове ліжко видалося мені надзвичайно просторим. Я ліг перший, Марія прийшла згодом. На кухні вона помилася й до спальні ступила в довгій, аж смішній, по-старомодному накрохмаленій нічній сорочці. Оскар сподівався, що вона прийде гола і з кучерявим трикутничком, отож спершу був розчарований, але потім навіть був задоволений, бо та нічна сорочка з прабабусиної скрині легко й приємно перекинула місток до білих зборок на халатиках сестер-жалібниць.
Стоячи перед комодом, Марія розпускала коси й насвистувала. Вона насвистувала завжди, коли вдягалася чи роздягалася, заплітала чи розплітала коси. Навіть зачісуючись, вона безнастанно виштовхувала з випнутих губів ці два звуки, хоч ніякої мелодії з них і не виходило.
Відклавши гребінця, Марія відразу кинула й насвистувати. Вона обернулася, ще раз стріпнула головою, кількома рухами дала лад на своєму комоді, й той лад сповнив її пустотливим настроєм: Марія послала повітряний поцілунок своєму сфотографованому й відретушованому вусатому батькові в чорних ебенових рамцях, потім удавано важко стрибнула в ліжко, погойдалася на пружинах, нарешті, нагойдавшись, схопила пухову ковдру, пірнула під ту гору по саме підборіддя, анітрохи не торкаючись мене, — я ж бо лежав під власним пуховиком, — тоді вистромила з-під ковдри кругленьку руку, на якій до ліктя задерся рукав, помацала нею над головою, знайшла шнурка, смикаючи за який вимикали лампочку, погасила світло й уже в темряві аж надто гучно сказала мені:
— Добраніч!
Невдовзі дихання в Марії стало рівним. Мабуть, вона таки не прикидалась, а й справді дуже швидко заснула, позаяк її щоденні успіхи за прилавком могли й мали увінчуватися такими самими ревними успіхами ві сні.
А ось Оскарові ще довго ввижалися картинки, до яких варто було придивитись і які не давали йому заснути. Від стін до заліплених світлозахисним папером вікон важко нависала темрява, однак над порубцьованою Гербертовою спиною схилялися біляві сестри-жалібниці, пом'ята біла сорочка Пришелепка Лео обернулася — бо це було так природно — на білокрилу чайку й шугала, шугала, поки розбилась об кладовищенський мур, який потім видався свіжопобіленим, — і т. ін., і т. ін. Аж коли від чимдалі міцнішого запаху ванілі, що навіював млість, та стрічка з картинками почала мерехтіти, а тоді й урвалася зовсім, дихання в Оскара стало таким самим рівним, яким у Марії воно було вже давно.
Такий самий добропристойний взірець скромної дівчини, що засинає, подала мені Марія й за три дні по тому. Вона прийшла в нічній сорочці, понасвистувала, коли розплітала коси, понасвистувала, коли зачісувалась, потім відклала гребінця, кинула насвистувати, дала лад на комоді, послала повітряний поцілунок світлині на стіні, вдавано важко скочила в ліжко, погойдалася на пружинах, схопила пухову ковдру й завважила — мені було видно лише її спину — завважила мішечка — я милувався її довгим волоссям — вона побачила на пуховику щось зелене — я заплющив очі й вирішив зачекати, поки вона призвичаїться до вигляду порошку для шипучки — та ось пружини під Марією, що вже вкотре всім тілом відкинулася назад, рипнули, ось клацнув вимикач, і коли я після цього клацання розплющив очі, то Оскар переконався в тому, про що знав і так: Марія вимкнула світло й нерівно дихала в темряві, не в змозі призвичаїтися до вигляду мішечка з порошком. Важко було зрозуміти ось що: чи ця темрява, яку накликала сама ж таки Марія, не робить існування того мішечка ще реальнішим, чи в цій темряві маренка не розквітає ще пишнішим квітом, і чи ця темрява не насичує таку ніч бульбашками їдкого натру?