А коли я вже не міг знайти жодної ягідки, то, мовби ненароком, натрапив в інших місцях на лисички. І позаяк вони ховалися глибше під моховинням, то тут мій язик виявився безсилим, і я відпустив собі одинадцятого пальця, бо й усі мої десять були теж безсилі. Отак на хазяйстві в Оскара й завелася третя барабанна паличка — віком до неї він уже дозрів. Тільки барабанив я нею не по блясі, а по моховинню. І вже й сам достоту не знав, хто там барабанить — я чи Марія? І чиє то моховиння — моє чи її? Може, й моховиння, й одинадцятий палець — не мої, а мої тільки лисички? А отой добродій унизу — невже в нього своя голова, своя воля? Хто ж зачинав дитя — Оскар, він чи я?
А Марія, яка вгорі спала, а внизу помагала мені (безневинна ваніль, а під моховинням — пряні лисички), яка хоч і хотіла шипучки, але не хотіла того, кого не хотів і я, того, хто почав жити самотійним життям, хто довів, що має власну голову, хто видавав щось таке, чого я в нього не вкладав, хто підіймався, коли я лягав, хто снив іншими снами, ніж я, хто не вмів ні читати, ні писати, одначе розписувався за мене, хто й донині простує власним шляхом, хто відокремився від мене ще того самого дня, коли я вперше його відчув, хто лишається моїм ворогом, з яким я знов і знов маю укладати угоду, хто мене зраджує й кидає напризволяще, кого я й сам хотів би зрадити й продати, кого я соромлюся, кому я остогид, кого я мию, хто мене бруднить, хто нічого не бачить і все чує нюхом, хто мені такий чужий, що я ладен звертатися до нього на «ви», в кого й пам'ять геть не така, як в Оскара, бо коли тепер Марія входить до мене в палату, а Бруно делікатно вислизає за двері, він її вже не впізнає, він не хоче, не може, він, мов останнє ледащо, вилежується собі, тоді як схвильоване Оскарове серце змушує мої вуста белькотіти: «Вислухай, Маріє, мою ніжну пропозицію: я придбав би циркуля й обвів обох нас колом, я тим самим циркулем зміряв би, під яким кутом ти нахиляєш шию, коли читаєш, шиєш чи, як оце тепер, крутиш мого транзисторного приймача. Та облиш того приймача, вислухай мою ніжну пропозицію, Маріє: я закапав би краплями очі, щоб знову міг заплакати, Оскар віддав би першому-ліпшому різникові своє серце, щоб той перепустив його через м'ясорубку, якби ти зробила те саме зі своєю душею. Ми придбали б собі плюшеву іграшку, щоб поміж нами все було лихо-тихо. Коли я погоджуся на черв'яків, а ти — на терпіння, ми зможемо піти на рибалку й бути щасливими. А отой порошок для шипучки — ти про нього ще не забула? Ти називаєш мене маренкою, я починаю шипіти й бурхати, ти хочеш іще й іще, я віддаю тобі все до решти... Марія, шипучка, ніжна моя пропозиція!»
Чому ти тільки те й робиш, що крутиш радіо, слухаєш лише радіо, так ніби тебе опосіла якась шалена пристрасть до екстрених повідомлень?
Екстрені повідомлення
На білому крузі мого барабана багато не наекспериментуєш. Я мав би про це знати. Ця бляха вимагає, щоб дерево повсякчас було те саме. Вона хоче вислуховувати запитання під ударами паличок і давати влучні відповіді або безневинно дудоніти, лишаючи відкритими й запитання, й відповіді. Одне слово, мій барабан — це вам не сковорода, що, коли її підігріють, наводить жах на сире м'ясо, й не танцювальний майданчик для парочок, які ще не знають — парочки вони чи поки що ні. Тим-то Оскар ніколи, навіть коли на душі в нього було аж геть самотньо, не посипав свого барабана шипучим порошком, не крапав на нього слиною і не влаштовував видовища, якого не бачив уже багато років і якого мені бракує аж-аж-аж. Щоправда, від експериментів з уже згаданим порошком Оскар не міг відмовитися зовсім, але тут він простував прямим шляхом і барабана в справу не втягував; одне слово, я виставив себе на ганьбу, позаяк без барабана мені судилося повік жити в ганьбі.