Наприпочатку добувати порошок було нелегко. Я посилав Бруно до всіх бакалійних крамниць у Графенберзі, змушував його їздити трамваєм до Ґересгайма. Я просив його навіть спробувати щастя в місті, однак Бруно не знаходив мені шипучого порошку навіть у тих ятках із прохолодними напоями, які стоять на кожній кінцевій зупинці будь-якого маршруту. Молоді продавщиці взагалі не знали, що воно таке, старші власники яток задумливо, як розповідав Бруно, потирали чоло, багатослівно розводилися про минуле й перепитували: «Що-що вам треба? Порошок для шипучки? Таж його вже давно немає! Ним торгували ще за Вільгельма й за Адольфа, на самісінькому початку. О, то були часи! Та якщо ви бажаєте пляшечку лимонаду чи колу...»
Отож мій санітар випив моїм коштом багато пляшок лимонаду та кока-коли, але того, що я просив, так і не роздобув. І все ж Оскар не втрачав надії, адже Бруно невтомно працював далі. Учора він приніс мені біленького мішечка без напису. Виявляється, лаборантка лікувально-опікунського інтернату, така собі фройляйн Кляйн, перейнялася розумінням, з готовністю повідкривала всі свої коробочки та шухлядки, погортала довідники, взяла кілька грамів звідти, кілька грамів звідти й нарешті, після численних спроб, приготувала порошок, про який їй розповів Бруно: порошок шипів, пінився, робився зеленим і навіть ледь-ледь пахнув маренкою.
А нині саме був день відвідин. Приходила Марія. Але спершу прийшов Клеп. Ми з ним добрих три чверті години просміялися з якоїсь дурниці, що про неї й згадувати не варто. Я пожалів Клепа та його леніністські почуття, отож у розмові злободенних тем не зачіпав, навіть не згадав про надзвичайне повідомлення, з якого через невеличкий транзисторний радіоприймач — кілька тижнів тому його подарувала мені Марія — довідався про смерть Сталіна. Проте Клеп, схоже, про це знав, бо на рукаві його бурого картатого пальта був незграбно пришитий жалобний креп. Потім Клеп підвівся, і ввійшов Вітляр. Обидва товариші, видно, знов погиркались, бо Вітляр, вітаючись із Клепом, засміявся й показав йому пальцями ріжки.
— Сьогодні вранці, коли я голився, смерть Сталіна просто накрила мене мокрим рядном, — уїдливо казав він, допомагаючи Клепові вдягти пальто.
Клеп — його широке обличчя святобливо залисніло, мовби від смальцю, — показав на чорну стрічку в себе на рукаві.
— Через те ж я й ношу жалобу, — зітхнув він і, мавпуючи Армстронґову трубу, видав кілька похоронних тактів у дусі нью-орлеанського диксиленду: — Тррра, тра-та-та, тра-та-та, та-та-та. — І вшився за двері.
А Вітляр лишився. Сідати він, щоправда, не схотів, ба більше — заходився пританцьовувати перед дзеркалом, і ми з чверть години порозуміло всміхались один до одного, аж ніяк не маючи на увазі Сталіна.
Уже й не пригадую, який я мав тоді намір — відкрити Вітлярові свою таємницю чи спровадити його за двері. Принаймні я зробив знак, щоб він підійшов до ліжка, зробив знак, щоб він нахилився, й прошепотів у його лапате, як лопух, вухо:
— Порошок для шипучки! Ти знаєш, Ґотфріде, що це таке?
Вітляр, ужахнувшись, відскочив від мого заґратованого ліжка, тицьнув у мене вказівним пальцем і патетично, з властивою йому театральністю просичав:
— Дияволе, пощо ти надумав спокусити мене своїм порошком для шипучки? Невже ти й досі не знаєш, що я — янгол?!
І Вітляр, справді мов той янгол, випурхнув з палати, не проминувши нагоди насамкінець іще раз зазирнути до дзеркала над умивальником. Ні, ця молодь поза мурами нашого лікувально-опікунського інтернату таки якась дивна, ще й досить манірна.
А потім прийшла Марія. Вона була в новому, пошитому на замовлення весняному костюмі й елегантному мишачо-сірому капелюшку з вишуканим, хоч і скромним, солом'яно-жовтим оздобленням і цю споруду не скинула навіть у палаті. Марія недбало привіталася, підставила мені щоку й відразу ввімкнула отого самого приймача, — вона його хоч і подарувала мені, проте, схоже, вважає, що користуватися ним має сама. Бо в дні відвідин та огидна пластмасова коробочка замінює частину наших розмов.