— Ти сьогодні вранці чув, що передавали по радіо? Оце клас! Як гадаєш? Чи ти іншої думки?
— Так, Маріє, — стримано відповів я. — Від мене теж не стали приховувати, що помер Сталін. А тепер прошу тебе, вимкни радіо.
Марія мовчки послухалася, потім сіла — так само в капелюшку, — і ми, як завжди, завели мову про Куртика.
— Уявляєш, Оскаре, цей шибеник уже крутить носом — не хоче носити довгих панчіх, а вже березень, ще може похолоднішати, он і по радіві казали.
Я пустив повз вуха те, що казали по радіо, однак щодо довгих панчіх став на бік Куртика й промовив:
— Хлопцеві вже дванадцять, Маріє, ходити у вовняних панчохах він соромиться перед однокласниками.
— А мені його здоров'я важливіше, і нехай носить панчохи до Великодня.
Цей термін вона призначила так рішуче, що я спробував обережно заперечити:
— То купи йому вже ліпше лижні штани, бо довгі вовняні панчохи й справді мають жахливий вигляд. Ти згадай, яка сама була в його роки. Пам'ятаєш наш двір на Лабесвеґ? Малий Кесхен теж мусив носити довгі панчохи до самого Великодня, і що вони з ним зробили? А Нухі Айке, який так і зостався на Криті? А Аксель Мішке, який не діждався кінця і врізав дуба десь у Голландії? А Гарі Шляґер? І що ж усі вони зробили з малим Кесхеном? Вимастили ті довгі панчохи смолою, вони поприлипали йому до ніг, і хлопця довелося відвести до лікарні.
— Призвідцею була Зузі Катер, то вона винна, а не довгі панчохи!
Марія викрикнула ці слова розгнівано. Хоч Зузі ще на самому початку війни пішла допомагати зв'язківцям, а згодом нібито вискочила заміж у Баварії, Марія ненавиділа ту дівчину, лише на кілька років старшу від неї, такою лютою ненавистю й так довго, як уміють ненавидіти тільки жінки, що проносять свою неприязнь від юних літ до глибокої старости. Однак згадка про вимащені смолою панчохи в малого Кесхена таки трохи подіяла. Марія пообіцяла купити Куртикові лижні шаровари. Після цього ми перевели розмову на інше. Виявляється, про нашого Куртика можна розповісти й таке, що варте доброго слова. На останніх батьківських зборах штудіенрат Кьонеман відгукнувся про нього схвально.
— Уявляєш, за успішністю він — другий у класі. А в крамниці підсобляє мені так, що просто не можу нахвалитися.
Я задоволено кивнув головою і погодився вислухати розповідь про те, що нового з'явилося в делікатесній крамниці. Я підохочував Марію відкрити філію в Оберкаселі. Обставини сприятливі, казав я, кон'юнктура стала — про це я, до речі, краєм вуха почув по радіо, — й нарешті вирішив, що пора вже викликати дзвоником Бруно. Той прийшов і подав мені білого мішечка з порошком.
Свій план Оскар добре продумав. Нічого не пояснюючи, я попросив у Марії її ліву руку. Спершу вона надалася простягти мені праву, але похопилась і, похитуючи головою й усміхаючись, підставила другий бік лівої долоні, очікуючи, мабуть, що я її поцілую. Здивувалася Марія аж тоді, коли я повернув її руку долонею догори й між місячним та венериним горбочками витрусив з мішечка порошок. Вона не заперечила й проти цього, а злякалась аж тоді, коли Оскар схилився над її долонею й щедро полив слиною ту купку шипучого порошку.
— Та облиш ці дурниці, Оскаре! — обурилася вона, тоді підхопилась, відступила від мене й нажахано втупилася в порошок, що шипів і пінився зеленими пухирцями. Потім усе її обличчя — від чола до підборіддя — зашарілось. У мені вже ворухнулася надія, але цієї миті Марія ступила три кроки до умивальника, пустила воду — огидну воду, спершу холодну, потім теплу воду на наш шипучий порошок і, нарешті, вимила руки моїм милом.
— Часом ти буваєш і справді нестерпний, Оскаре! І що тільки подумає про нас пан Мюнстерберґ?
Благаючи виявити до мене поблажливість, вона перевела погляд на Бруно, який тим часом став у ногах ліжка й звідти спостерігав за моїм експериментом. Щоб Марії не довелося бентежитись і далі, я попросив санітара вийти з палати й, щойно він причинив за собою двері, ще раз підкликав Марію до ліжка.
— Невже ти забула? Прошу тебе, пригадай! Порошок для шипучки! По три пфеніги за мішечок. Ну, пам'ятаєш — маренка, малина? Як гарно воно пінилося й шипіло! А відчуття, Маріє, яке відчуття!
Але Марія нічого не пригадувала. Вона відчувала переді мною якийсь безглуздий страх, навіть ледь помітно тремтіла, а тоді сховала ліву руку, гарячково спробувала перевести мову на інше, заходилася ще раз розповідати про те, як добре Куртик навчається, сказала, що помер Сталін, що в делікатесній крамниці пані Мацерат з'явився новий холодильник, що вони мають намір відкрити філію в Оберкаселі. Однак я лишався вірний шипучому порошку, я так і сказав: «Шипучий порошок», — і вона підвелася. Я благально промовив: «Шипучий порошок!» — і вона почала квапно прощатися, поправила на собі капелюшка, не знаючи — йти їй чи не йти, покрутила приймача, в ньому щось захрипіло, і я, щоб заглушити його, вигукнув: