Тим-то Ґреф спокійно, поблажливо спостерігав, як його Ліна з року в рік обертається на брудну нечупару, від якої йшов чимдалі огидніший запах. Я бачив, як він усміхається, коли люди, котрі бажали йому добра, ту нечупару відверто називали нечупарою. Іноді я чув, як Ґреф, хукаючи на свої доглянуті, попри картоплю, руки й потираючи їх, казав Мацератові, який духу не міг терпіти тієї Ґрефихи:
— Ну звісно, Альфреде, твоя правда. Вона трохи нехарапутна, моя добра Ліна. Та хіба ми з тобою такі вже святі?
А коли Мацерат і далі не міг утамуватися, Ґреф рішуче, хоч і по-дружньому, уривав дискусію:
— Далебі, де в чому ти маєш рацію. Але серце в неї добре. Хто-хто, а я свою Ліну знаю.
Можливо, він її й справді знав. Зате вона його навряд чи знала. Так само, як і сусіди та покупці, вона не вбачала у взаєминах Ґрефа з хлопчиками та підлітками, які досить частенько забігали до нього, нічого, крім звичайного захоплення молоді старшим товаришем і наставником, який хоч і не мав спеціальної підготовки, проте до виховання юні ставився із запалом.
А ось у мене Ґреф не викликав ні захвату, ні бажання стати в нього вихованцем. До того ж Оскар був не в його стилі. Звісно, якби я надумав був рости далі, то, може, й став би в його стилі, адже мій син Курт, якому тепер майже тринадцять, з його кістлявою й довгов'язою статурою — це просто втілення Трефового стилю, хоча вдався він загалом у Марію, від мене успадкував дуже мало, а від Мацерата — й узагалі нічого.
Коли Марія Тручинська й Альфред Мацерат брали шлюб, свідками в них були Ґреф і Фріц Тручинський, що саме приїхав додому у відпустку. А позаяк Марія, як і її чоловік, були протестанти, то вся церемонія обмежилася реєстрацією в магістраті. Було це в середині грудня. Мацерат у партійній формі промовив своє «так». Марія була при надії вже на третьому місяці.
Що гладкішою ставала моя кохана, то глибшою робилася Оскарова ненависть. Щоправда, проти її вагітности я не заперечував. Але те, що плід, зачатий мною, колись мав дістати прізвище Мацерат, убивало в мені будь-яку радість від майбутньої появи на світ спадкоємця. Тож коли Марія була на п'ятому місяці, я зробив першу спробу — хоча, звісно, й надто пізно — влаштувати їй викидня. Сталося це на Масницю. На мідній поперечині над прилавком, де зазвичай висять ковбаси й шпинат, Марія зібралася була почепити кілька серпантин і прикріпити дві клоунські личини з носами-картоплинами. Драбина, яка завжди надійно впиралася в полиці, цього разу була сяк-так прихилина до прилавка. Марія — аж угорі, руки її десь серед серпантин, Оскар — у самому низу, біля драбини. Підклавши під нижній щабель барабанні палички, налягаючи на драбину плечем і покладаючись на свій твердий намір, я підважив драбину й посунув її трохи набік. Марія серед серпантин і клоунських личин стиха, але злякано зойкнула, драбина похитнулась, Оскар відскочив убік, і Марія впала поряд із ним на підлогу, потягнувши за собою й той строкатий папір, і ковбасу, й личини.
Усе це мало страшніший вигляд, аніж було насправді. Марія лише підвернула собі ногу, їй довелося лягти в ліжко й узагалі поберегтись, а більше з нею нічого такого не сталося. Вона й далі розпливалась, але про те, хто допоміг їй підвернути ногу, не сказала навіть Мацератові.
Аж коли в травні наступного року, тижнів за три до очікуваних пологів, я вдруге спробував улаштувати їй викидня, вона, не виказуючи всієї правди, побалакала з Мацератом, своїм законним чоловіком. Якось за обідом, при мені, Марія промовила:
— Останнім часом наш Оскарчик, як заграється, то мов скажений стає, часом і в пузо мені буцне. Може, поки пологи, оддамо його до моєї матері? Тамечки якраз і місце є.
Мацерат її вислухав і взяв усе на віру. А насправді замір учинити вбивство допоміг мені зустрітися з Марією зовсім за інших обставин.
Якось в обідню перерву вона лягла на канапу трохи відпочити. Мацерат був саме в крамниці — перемивши після обіду посуд, він прикрашав там вітрину. У вітальні стояла тиша. Хіба що іноді прогуде муха, цокає, як завжди, годинник, а з приймача ледь чутно долинає повідомлення про успіхи наших парашутистів на Кріті. Я нашорошив вуха аж тоді, коли до мікрофона запросили великого боксера Макса Шмелінґа. Як я зрозумів, він, приземлившись після стрибка на кам'янисту крітську землю, пошкодив свою чемпіонську ногу й тепер мусив лежати й берегтися — точнісінько, як ото Марія, що, впавши з драбини, теж мала лежати в ліжку. Шмелінґ розмовляв спокійно, скромно, потім слово взяли парашутисти не такі знакомиті, й Оскар уже не слухав. Тиша; десь, може, муха, годинник — як завжди, радіо — ледве чутно.