Ох, якби ж до того шоколадного пудингу та подали були якусь іншу поливку або щоб узагалі не подавали ніякої! Але поливка була ванільна. Густа, тягуча, жовта ванільна поливка. Така банальна-банальна, звичайнісінька, а проте неповторна ванільна поливка. На землі нема, певно, нічого смішнішого й воднораз трагічнішого, ніж ванільна поливка. Ваніль розливала ніжні пахощі, чимдалі щільніше огортаючи мене Марією, тож оту призвідницю всіх ванілей на світі, оту, що сиділа поруч із Мацератом і тримала його за руку, мені вже не сила було ні бачити, ні терпіти.
Тримаючись за спідницю Ґрефихи, яка вгорі щось там сьорбала ложкою, Оскар сповз зі свого дитячого стільчика й так і лишився лежати у Ліни в ногах; цієї хвилини він уперше відчув той властивий їй дух, який ураз перебив, поглинув, знищив будь-яку ваніль.
Цей новий для мене дух мав якийсь кислуватий присмак, і все ж я й далі лежав, оповитий ним, доки він, як мені здалося, притлумив усі мої спогади, пов'язані з ваніллю. Поволі, нечутно й не викликаючи жодних спазмів, до горла мені підкотилася блювота й принесла полегкість. І поки з мене виходив черепашачий суп, непережована свиняча печеня, майже цілий зелений горошок і оті кілька ложечок шоколадного пудинґа з ванільною поливкою, я осягнув сенс своєї знемоги, я здався на волю своєї знемоги, Оскарова знемога лягла пластом біля ніг Ліни Ґреф — і я поклав собі відтепер і що Божого дня нести свою знемогу до пані Ґреф.
Сімдесят п'ять кілограмів
Вязьма й Брянськ, а потім — багнюка й бездоріжжя. У середині жовтня сорок першого року Оскар і собі заходився щомога порпатися в баговинні. Ви вже даруйте мені, що оті успіхи в багнюці групи Центр я порівнюю з моїми власними успіхами в таких самих непрохідних і досить багнистих нетрях Ліни Ґреф. Достоту як там, на підступах до Москви, грузли танки й вантажівки, загруз тут і я. І хоч колеса там іще крутилися, перемелюючи багнюку, хоч і я тут не відступав і спромігся в буквальному розумінні слова збити піну в Ліниному баговинні, але про територіальні успіхи не могло бути й мови — ні під Москвою, ні в Ґрефихиній спальні.
Мені й досі ще не хочеться відмовлятись від свого порівняння: як майбутні стратеги дістали, певно, науку з невдалої, захряслої в багнюці операції, так і я зробив свої висновки за наслідками боротьби з Ліниними природними явищами. Тут не можна недооцінювати значення тилових звершень під час останньої світової війни. Оскар мав тоді сімнадцять років, але, попри свою молодість, завдяки підступно неозорому полігону Ліни Ґреф зумів вирости на справжнього чоловіка. Відмовляючись від порівнянь воєнного характеру, я тепер вимірюватиму Оскарові успіхи категоріями мистецькими й скажу так: коли Марія в наївно дурманному ванільному тумані дала мені зразки малих форм, познайомила мене з ліричними виявами, такими як шипучий порошок та пошуки грибів, то в кислуваторізких, густо переплетених випарах Ґрефихи я набув того широкого епічного дихання, яке нині дає мені змогу висловити успіхи на фронті й у ліжку одним словом: музика! Від по-дитячому сентиментальної, а все ж такої солодкої губної гармоньки в Марії — відразу за диригентський пульт, бо Ліна Ґреф надала мені цілий оркестр, так широко й так глибоко ешелонізований, що другий такий можна знайти хіба що в Байройті чи в Зальцбурзі. Тут я навчився трубити в трубу, бринькати на струнах, перебирати їх і водити по них смичком, і байдуже, про що йшлося — про генералбас, контрпункт, додекафонію, модерний ритм, вступ до скерцо чи до анданте, — пафос мій був сухий, стриманий і воднораз ніби лився безперервним м'яким потоком. Оскар видобував із Ґрефихи все, що можна було видобути, й хоч і не скажу, що не вдовольнявся, а проте, як і належить справжньому художникові, лишався невдоволений.