Я стояв у спальні Ґрефів. Барабан висів на мені криво й розгублено. Оскар знав цю кімнату, він міг би з пам'яті вздовж і впоперек перелічити в ній усі яскраво-зелені шпалери. На ослінчику ще стояв тазик з учорашньою каламутною мильною водою. Все було на своєму місці, і все ж таки замацані, просиджені, пролежані, подряпані меблі здавалися мені свіжими чи принаймні відсвіженими, так ніби все, що на чотирьох ніжках нерухомо стояло попід стінами, тільки й чекало, коли Ліна Ґреф спершу скрикне, а потім тоненько заскиглить, — чекало, щоб узятися новим, жахливо холодним блиском.
Двері до крамниці стояли навстіж. Оскар не хотів, але все ж таки не стримався й ступив до зали, просяклої духом сухої землі й цибулі. Денне світло, проникаючи крізь шпарини у віконницях, розтинало залу яскравими смутами, в яких витанцьовували рої порошинок. Отож більшість із Трефових шумових і музичних механізмів лишалися в напівтемряві, й тільки на окремі деталі — на дзвіночки, диктові підпірки, нижню частину барабанної машини — падало світло, демонструючи мені застиглі в рівновазі картоплини.
Відкидна ляда, що, точнісінько як і в нашій крамниці, затуляла вхід до підвалу за прилавком, була відчинена. Ляду з грубих дошок ніщо не тримало — мабуть, Ґрефиха, з криком відкинувши її, через поспіх забула зачепити гачка за скобу на прилавку. Оскар міг би легенько штовхнути ляду й так зачинити підвал.
Нерухомо стояв я над тими дошками, що відгонили порохнявою й гнилизною, стояв, утупившись поглядом у яскраво освітлений чотирикутник, що окреслював частину сходів і клаптик цементованої підлоги в підвалі. У цей квадрат згори й праворуч упирався край якогось ступінчастого помосту — очевидно, то було нове надбання Ґрефа, бо досі я, коли принагідно зазирав до підвалу, тої споруди ніколи не бачив. А втім, через якийсь там поміст Оскар навряд чи вдивлявся б так довго й заворожено в глибину підвалу, якби з правого горішнього кутка цієї картини не витикалися дві всередині повні і якось дивно вкорочені вовняні шкарпетки в чорних черевиках на шнурках. Хоч підметок мені й не видно було, однак Ґрефові похідні черевики я впізнав одразу. «Не може ж бути, щоб у підвалі стояв, приготувавшись у похід, Ґреф, — подумав я. — Бо чого ж тоді його черевики не стоять, а скоріше висять над помостом? Ось тільки різко викручені вниз носаки черевиків хоч і ледь-ледь, та все ж торкаються дошок». Отож на мить я уявив собі Ґрефа, що стоять навшпиньках, бо від такого тренованого, близького до природи чоловіка цілком можна було сподіватися й такої хоч і кумедної, проте досить складної вправи.
Щоб переконатися, що мій здогад слушний, а тоді при цій нагоді ще й від душі посміятися з городника, я, якомога обережніше ступаючи крутими сходами, рушив униз; дорогою я барабанив, якщо мені не зраджує пам'ять, щось таке, що воднораз і наганяло, й відганяло страх: «Чи прийшла кухарка Чорна? Так-так-так!»
Аж коли Оскар твердо став обома ногами на цементовану підлогу, він спершу оглянув стоси порожніх мішків з-під цибулі, такі самі порожні коробки з-під фруктів, далі споруду з балок, якої доти ніколи тут не бачив, і нарешті підвів погляд до того місця, де мали висіти — чи то пак стояти навшпиньках — Ґрефові похідні черевики.
Певна річ, я розумів, що Ґреф висить. Висіли черевики, всередині в них висіли темно-зелені грубо в’язані шкарпетки. Голі чоловічі коліна над краями шкарпеток, аж до країв холош — волохаті литки; цієї миті від мого чоловічого хазяйства по сідницях, по занімілій спині, вгору вздовж хребта повільно поповзли колючі мурашки, потім я відчув їх на потилиці, і мене почало кидати то в жар, то в холод, а тоді ті мурашки вже сипонули згори донизу, знов поміж ноги, і моя й так жалюгідна калитка зморщилася, а мурашки вже бігли згорбленою спиною назад, зачаїлися на потилиці, там зібгалися в клубок — Оскара й досі колить і душить, коли при ньому хтось заводить мову про щось повисле чи просто про розвішування білизни. Висіли не лише Ґрефові похідні черевики, вовняні шкарпетки, коліна й короткі, до колін, штани — висів увесь Ґреф, підвішений за шию, а поверх зашморгу на мене дивилося напружене обличчя, не позбавлене, однак, театральної міни.
Мої мурашки напрочуд швидко зникли, смоктати внизу перестало. Та й сам Трефів вигляд мене вже не вражав. Адже загалом у позі чоловіка, що висить, нема нічого незвичайного, ця поза така сама природна, як, скажімо, вигляд чоловіка, котрий ходить на руках чи котрий стоїть на голові, або чоловіка, котрий справді має нещасний вигляд, коли дереться на чотириногого коня, щоб пуститися в галоп.