Бебрин фронтовий театр
У середині червня сорок другого року моєму синові Курту виповнився рік. Оскар, його батько, поставився до цієї події спокійно, сказавши собі: «Ще два рочки». У жовтні сорок другого городник Ґреф повісився на шибениці такої досконалої форми, що відтоді я, Оскар, самогубство почав вважати найвеличнішим видом смерти. У січні сорок третього часто можна було почути про місто Сталінград. Та позаяк Мацерат назву того міста вимовляв таким самим тоном, як колись назви Пірл-Гарбор, Тобрук і Дюнкерк, то подіям у далекому Сталінграді я приділяв не більше уваги, ніж подіям в інших містах, про які чув в екстрених повідомленнях, адже зведення вермахту й екстрені повідомлення слугували Оскарові своєрідними уроками з географії. Бо звідки б іще я довідався, де протікають річки Кубань, Міус чи Дон, хто б розтлумачив мені про географічне розташування Алеутських островів Ату, Кіска чи Адак краще, ніж це робили докладні радіопередачі про події на Далекому Сході? Ось так у січні сорок третього я дізнався, що Сталінград стоїть на Волзі, хоч доля шостої армії цікавила мене куди менше, ніж Марія, яка в той час захворіла на легкий Грип.
Поки в Марії минав грип, по радіо мені й далі викладали географію. Ржев і Дем'янськ і досі лишаються для Оскара населеними пунктами, які він одразу, майже наосліп знайде на будь-якій карті Радянської Росії. Скоро лиш Марія видужала, мій син Курт схопив коклюш. І поки я намагався запам'ятати складні назви туніських оаз, де розгоралися запеклі бої, африканському корпусові, як і коклюшу в нашого Куртика, настав кінець.
Яке це чудо — місяць травень! Марія, Мацерат і Гретхен були заклопотані тим, що готували другий день народження в Куртика. Майбутньому святу Оскар теж надавав великого значення, адже після дванадцятого червня сорок третього року чекати лишалося ще тільки один-однісінький рік. Якби я був удома, то на другому дні народження прошепотів би на вушко своєму синочкові: «Зачекай трохи, скоро барабанитимеш і ти!» Але склалося так, що дванадцятого червня сорок третього року Оскар був не в Данцигу Ланґфурі, а в давньому римському місті Мец. Ба більше, його відсутність так затяглася, що тільки завдяки великим зусиллям йому пощастило аж дванадцятого червня сорок четвертого року потрапити до свого такого рідного міста, яке тоді ще не зазнало руйнівних бомбардувань, і встигнути відсвяткувати вже третій день народження Куртика.
Що ж повело мене в дорогу? Скажу без манівців: біля школи Песталоцці, в якій тоді розмістили казарму для льотчиків, мені трапився мій наставник Бебра. А втім, сам він на ту поїздку мене б не підбив. Попідручки з Беброю йшла Раґуна, синьйора Розвіта, ота велика сновида.
Оскар саме повертався з Кляйнгамервеґ. Він навідувався до Ґретхен Шефлєр — трохи погортав у неї «Битву за Рим», виявив, що вже тоді, за часів Велізарія, життя було досить багате на переміни й уже тоді або на величезних просторах святкували перемоги, або на річкових переправах чи біля міст зазнавали поразок.
Я перетнув Фрьобелів луг, з якого організація Тодта за останні роки зробила барачне селище, й усе ще розмірковував про Таґіне, де в п'ятсот п'ятдесят другому році Нарсес розгромив Тотілу. Але мої думки крутилися навколо великого вірменина Нарсеса не через цю перемогу — мені не давала спокою скоріше сама постать полководця: Нарсес був потворний горбун, такий собі курдупель, карлик, гномик, ліліпут. «Може, Нарсес був на одну голову — на дитячу голівку — й вищий від Оскара», — подумав я, спинившись перед школою Песталоцці й розглядаючи та порівнюючи орденські колодки в декотрих надто скоростиглих офіцерів люфтвафе. «Ні, Нарсес ніяких орденів запевне не носив, — сказав я собі, — вони були йому ні до чого». І цієї миті в головному порталі школи власною персоною постав той самий великий полководець, а попідручки з ним ішла дама — а чом би Нарсесові й не пройтися з дамою?! Вони простували мені назустріч — крихітки поруч із люфтвафівськими велетами, а проте, овіяні історією, давні, як світ, серед переважно свіжоспечених люфтвафівських героїв лишалися центром усієї картини. Чого варта була вся ця казарма, повна Тотіл і Теїв, повна довготелесих остготів, проти одного-однісінького вірменського карлика на ім’я Нарсес? І цей Нарсес дрібненькими крочками підходив щораз ближче до Оскара, махаючи йому рукою, і дама з ним попідручки теж махала рукою: то мене вітали Бебра й синьйора Розвіта Рагуна. Люфтвафе шанобливо давала нам дорогу, і я потягся вустами до Бебриного вуха й прошепотів: