Коли велика сновида промовила це останнє слово, машина спинилася. Гінденбурґалєе. На однаковій відстані одне від одного — зелені, одне слово, прусські дерева. Ми вийшли з машини, Бебра звелів водієві зачекати, проте заходити до кав'ярні «Чотири пори року» я не схотів, бо в голові моїй уже трохи замакітрилось, і їй потрібне було свіже повітря. Тож ми вирішили пройтися в Штефенспарку: Бебра — по праву руч від мене, Розвіта — по ліву. Бебра пояснював мені сенс і призначення пропагандистської роти, Розвіта розповідала анекдотики з життя тієї самої пропаґандиської роти. Бебра вмів поправити теревені про воєнних художників, воєнних кореспондентів і про свій воєнний театр. А з Розвітиних середземноморських вуст спурхували назви далеких міст, про які я чув по радіо, коли передавали екстрені повідомлення. Бебра казав: Копенгаген. Розвіта щепотіла: Палермо. Бебра наспівно: Белград. Розвіта надривно, мов трагічна актриса: Афіни. Однак раз у раз обоє захоплено поверталися до Парижа, запевняли, що той Париж вартий усіх щойно згаданих міст разом, і нарешті Бебра — можна навіть сказати, офіційно й за всією формою, як капітан і керівник фронтового театру — зробив мені пропозицію:
— Ідіть до нас, юначе! Барабаньте, трощіть своїм голосом пивні кухлі й електричні лампочки! У прекрасній Франції, у вічно юному Парижі вас радо й удячно зустрічатимуть німецькі окупаційні війська!
Оскар лише для годиться попросив часу поміркувати. Добрих півгодини я ходив збоку від Раґуни, збоку від товариша й наставника Бебри, серед по-травневому зелених кущів, напускав на себе задумливого, змученого вигляду, потирав лоба, прислухався — чого зроду не робив — до пташок у кронах дерев, удавав, нібито чекаю від якої-небудь вільшанки звістки чи поради, і нарешті, коли серед зелені щось застрекотало особливо гучно й примітно, озвався:
— Добра й мудра природа радить мені, вельмишановний маестро, прийняти вашу пропозицію. Віднині можете вважати мене членом своєї фронтової трупи.
Після цього ми все ж таки зайшли до «Чотирьох пір року», випили по філіжанці ріденької кави й обговорили деталі того, як я втікатиму з дому — щоправда, ми казали не «втікати», а «йти» з дому.
Перед кав'ярнею ми ще раз перебрали всі подробиці того, що замислили. Потім я попрощався з Раґуною й капітаном роти пропаганди Беброю, і цей не відмовив собі в задоволенні надати в моє розпорядження свою службову машину. І поки вони прогулювалися вздовж Гінденбурґшрасе в бік міста, капітанів водій, уже немолодий обер-єфрейтор, відвіз мене назад до Ланґфура, але тільки на Макс-Гальбе-плац, бо я не хотів і не міг їхати аж на Лабесвеґ: якби Оскар підкотив був туди на службовій машині вермахту, то привернув би до себе надто пильну й зайву увагу.
Часу в мене лишалося обмаль. Прощальні гостини в Марії й Мацерата. Я довго стояв біля манежика мого сина Курта, і в мене, як я пригадую, зринули деякі суто батьківські думки, я навіть спробував погладити того білявого пустуна, але він не дав мені цього зробити, зате зробити це дала Марія, яка трохи здивовано приймала вже багато років незвичні для неї ніжності й доброзичливо відповідала на них. Важче, хоч як дивно, далося мені прощання з Мацератом. Той чоловік стояв на кухні й смажив нирки в гірчичній підливі; він ніби зрісся водно зі своїм ополоником, був, мабуть, щасливий, отож перебивати йому я не важився. Аж коли він сягнув рукою позад себе й почав навпомацки шукати щось на кухонному столі, Оскар випередив його, схопив дощечку з покришеною петрушкою й подав йому. І мені й досі здається, що Мацерат ще довго, навіть коли я вже давно пішов з кухні, здивовано й розгублено дивився, мабуть, на ту дощечку з петрушкою, адже доти Оскар йому ніколи нічого не подавав, не тримав і не підіймав того, що впало.
У матінки Тручинської я повечеряв, дав їй помити мене й укласти в ліжко, дочекався, поки й сама вона лягла на свій пуховик і захропіла, тихенько присвистуючи, а тоді намацав руками капці, згріб одяг, прошмигнув через кімнату, де похропувала, посвистувала й що-хвилини робилася дедалі старішою ота сивоголова мишка, трохи пововтузився з ключем у коридорі, нарешті відімкнув двері, прокрався сходами на горище — так само босоніж, у нічній сорочечці і з оберемком одежі, — й, перечепившися через протипожежну купу піску та протипожежне відро, віднайшов у своїй криївці за стосом черепиці й в'язками старих газет — сусіди складали їх там, не зважаючи на правила протиповітряної оборони, — свого новенького, лискучого барабана, якого сховав колись потай від Марії, і там-таки знайшов чтиво для Оскара — Распутіна й Ґьоте в одному томі. Чи брати з собою моїх улюблених авторів?