Але мене ще чекала далека дорога, тож я заприсягнув не на завтра, а на післязавтра, показав церковним дверям свою спину барабанщика, певен, що Ісус від мене нікуди не дінеться, біля підземного переходу видерся на залізничний насип, дорогою згубив трохи Ґьоте й Распутіна, однак більшу частину свого освітнього добра все ж таки виніс на насип, між рейками ще раз перечепився через шпали та щебінь і трохи не збив із ніг Бебру, що вже очікував на мене, — так там було темно.
— А ось і наш бляшаний віртуоз! — вигукнув капітан, він-таки й музичний клоун.
Потім ми, нагадуючи одне одному про обережність, почали навпомацки пробиратися через рейки, стрілки, заплуталися поміж товарних вагонів, що їх переганяли з колії на колію, й нарешті знайшли потяг, який віз фронтовиків у відпустку і в якому фронтовому театру Бебри відвели окреме купе.
У трамваї Оскар їздив уже не раз, тепер він мав їхати потягом. Коли Бебра запхав мене до купе, Раґуна підвела очі від якогось шитва, всміхнулася й, усміхаючись, поцілувала мене в щоку. Так само всміхаючись і не випускаючи з рук шитва, вона познайомила мене з іще двома членами фронтової трупи — акробатами Феліксом і Кіті. Медово-білява, досить-таки приваблива Кіті мала трохи сірувату шкіру, а на зріст була приблизно така, як синьйора Розвіта. Ледь відчутна саксонська вимова додавала їй ще більшої чарівности. Акробат Фелікс був у нашій трупі, мабуть, найвищий. Зросту він мав добрих сантиметрів сто тридцять вісім. Бідолаха дуже страждав через свій надзвичайно високий зріст. Мої дев'яносто чотири сантиметри ще дужче поглибили його комплекс. До того ж акробатів профіль трохи нагадував профіль породистого скакуна, тим-то Раґуна жартома й називала його «сауаііо» або «Фелікс-cavallo». Як і капітан Бебра, акробат носив уніформу захисного кольору, щоправда, з личками обер-єфрейтора. Обидві жінки також були в дорожніх костюмах того самого захисного кольору, які їм, до речі, не дуже й личили. Та й шитво в пальчиках Розвіти теж виявилося матерією сірого, захисного кольору; згодом з неї вийшла моя військова форма: Бебра з Феліксом пожертвували на матерію гроші, а Розвіта з Кіті поперемінно її шили, відрізаючи від неї щораз більше й більше сірого, аж поки штани, кітель і пілотка прийшлися мені саме до міри. А ось черевиків на Оскарову ногу не знайшлося б на жодному зі складів вермахту. Так я й лишився в своїх цивільних черевиках на шнурках, а про справжні солдатські чоботи з коротенькими халявками довелося забути.
Мої папери ми підробили. У цій тонкій справі акробат Фелікс виявився неабияким мастаком. І я — вже хоч би із звичайнісінької чемности — не зважився заперечити: велика сновида видала мене за свого брата, ба більше — за старшого. Одне слово, Оскарнело Раґуна, народився двадцять першого жовтня тисяча дев'ятсот дванадцятого року в Неаполі. У житті мені доводилося носити всілякі імена, Оскарнело Раґуна було одне з них — і, поза всяким сумнівом, не найгірше.
Нарешті ми, як це мовиться, рушили в дорогу. До Меца їхали через Штольп, Штетін, Берлін, Гановер, Кьольн. Від Берліна я, по суті, нічого не побачив. Ми простояли там п'ять годин. Як на те, саме оголосили повітряну тривогу. Довелося сховатись у погрібці «Томас». Відпускників під його склепіння набилося, мов сардин. Коли хтось із польової жандармерії спробував провести нас далі, в глибину, почулися привітальні вигуки. Як виявилось, дехто із солдатів, що поверталися зі Східного фронту, знав Бебру і його трупу ще з колишніх ґастролів на передовій, нам заплескали в долоні, засвистіли, і Раґуна заходилася посилати на всі боки повітряні поцілунки. Нас попросили виступити, і за кілька хвилин у кутку колишньої пивнички спорудили імпровізовану сцену. Бебра взагалі не вмів людям відмовляти, а тут один майор із люфтвафе вельми щиро, з підкресленою виправкою ще й попросив його все ж таки що-небудь показати людям.
Уперше Оскар мав узяти участь у справжній театральній виставі. І хоч я не те що не зовсім був готовий — у потязі Бебра багато разів відпрацьовував зі мною мій номер, — однак перед виступом мене все ж таки охопило хвилювання, тож Раґуна вибрала хвилинку й заспокійливо погладила мені руки.
Як тільки притягли наш реквізит — солдати із шкури пнулися, так старались, — Кіті з Феліксом почали свою акробатичну програму. Їхній номер називався «людина-гумка». Вони сплітались у вузол, знов і знов самі крізь нього пролазили, самі свій вузол розплітали, обвивалися навколо себе, то з'єднувалися, то роз'єднувалися, міняли те на те, викликаючи у вояків, що збилися довкола й не зводили з них очей, нестерпний біль у суглобах і м'язах, який не минав потім ще цілими днями. Поки Кіті з Феліксом спліталися й розпліталися, Бебра грав роль музикального клоуна. На пляшках, в які було по-різному налито води — від повної до порожньої, — він виконував найпопулярніші шляґери тих воєнних років — «Еріку» й «Подаруй мені коника, мамо», видобував із пляшкових шийок і змушував світитися «Зорі твої, батьківщино», та коли всі ті зорі не запалили як слід глядачів, повернувся до свого коронного номера: серед пляшок загарцював «Джімі-тигр». Номер припав до вподоби не лише відпускникам, той тигр не лишив байдужим навіть розбещене Оскарове вухо, і коли Бебра після кількох досить примітивних, однак виграшних фокусів оголосив Розвіту Раґуну, велику сновиду, і її брата Оскарнело Раґуну, барабанщика, що трощить скло, глядачі виявилися вже добряче розігрітими: Розвіта з Оскаром були приречені на успіх. Наш номер я почав легким барабанним дробом, у міру того, як ми наближалися до кульмінації, піддав жару, а після завершення номера вишуканим барабанним боєм зажадав оплесків. Декотрих солдатів і навіть офіцерів Раґуна викликала з натовпу, просила старих, загартованих обер-єфрейторів чи сором'язливо-зухвалих курсантів сісти, зазирала тому чи тому в душу — а це вона вміла! — й повідомляла публіці, крім відомостей із солдатської книжки, які щоразу збігалися, ще й деякі інтимні подробиці з особистого життя котрогось обер-єфрейтора чи курсанта. Вона робила це делікатно, таємниці розкривала досить дотепно, а одному з таких бідолах навіть подарувала — на завершення, як гадали глядачі, — пляшку пива й попросила його піднести пляшку високо над головою, щоб усі її бачили, а мені, Осканело, подала знак. Дедалі гучніший барабанний дріб — дитяча забавка для мого голосу, який був здатний і не на таке, — й пляшка з пивом, гучно луснувши, розлетілася на скалки, і як наслідок — розгублене, забризкане пивом обличчя чи то обер-єврейтора, що пройшов крізь вогонь і воду, чи то курсанта, в якого ще молоко на губах не обсохло, а опісля — оплески, тривалі овації, до яких додався гуркіт важкого повітряного нальоту на столицю райху.