Оглядати бетон, або Містика, варварство й нудьга
Цілих три тижні ми щовечора виступали в правічних казематах гарнізонного й римського міста Мец. Ту саму програму ми два тижні показували в Нансі. Шалон-сюр-Марн гостинно приймав нас тиждень. З язика в Оскара вже злітали окремі французькі слівця. А в Реймсі ще можна було помилуватися руїнами часів Першої світової війни. Кам'яний звіринець усесвітньо відомого собору від огиди, яку в нього викликало людство, без угаву спльовував воду на бруківку: в Реймсі дощило день при дні, й уночі теж. Зате в Парижі нам дістався осяйний, теплий вересень. Попідручки з Розвітою я блукав набережною, святкуючи так своє дев'ятнадцятиріччя. Хоч я й знав цю столицю з листівок унтер-офіцера Фріца Тручинського, Париж мене анітрохи не розчарував. Коли ми з Розвітою вперше опинилися біля підніжжя Ейфелевої вежі й, стоячи рука в руці, звели очі вгору (я — дев'яносто чотири сантиметри, вона — дев'яносто дев'ять), то обоє вперше усвідомили і свою неповторність, і велич. Ми цілувалися просто серед вулиці, що в Парижі, однак, нікого не дивувало.
О, це прекрасне спілкування з історією й мистецтвом! Коли я, так само з Розвітою попідручки, навідався до Будинку інвалідів і пригадав великого, але невисокого на зріст, а тому такого близького обом нам імператора, то заговорив словами Наполеона. Як він колись сказав на могилі Фрідріха Другого, що, до речі, велетом теж не вдався: «Якби він був ще живий, ми б тут не стояли!», так і я ніжно прошепотів на вушко своїй Розвіті:
— Якби корсиканець був іще живий, ми б тут не стояли, не цілувалися б під мостами, на набережних, sur le trottoir de Paris.
У рамках широченної концертної програми ми виступали і в залі Плеєль, і в Театрі Сари Бернар. Оскар швидко призвичаївся до сценічних умов у великому місті, вдосконалив свій репертуар, пристосувався до розбещених смаків паризького окупаційного гарнізону: я вже не трощив своїм співом звичайних, примітивних німецьких пляшок із пивом, — ні, тепер я розтинав і обертав на скалки щонайвишуканіші, дивовижні, видуті легеньким подихом квіткові й фруктові вази з французьких замків. В основу своєї програми я поклав підхід культурно-історичний: я починав із келихів доби Людовіка Чотирнадцятого й перетворював на скляний порох скляні творіння часів Людовіка П'ятнадцятого. З пристрастю, властивою революційній порі, я покладав край скляним келихам нещасного Людовіка Шістнадцятого і його безголової Марії-Антуанети, потім — трохи Луї-Філіппа, а на завершення встигав поквитатися з химерними скляними виробами французького модерну.
І хоч ота сіра маса в мундирах захисного кольору в партері та на ярусах і не здатна була збагнути історичної послідовности моїх виступів, а бите скло нагороджувала оплесками лише як звичайнісіньке бите скло, час від часу траплялися там і штабні офіцери та журналісти з райху, які захоплено зустрічали не тільки бите скло, а й моє сприйняття історії. Коли після галаконцерту для комендатури нас відрекомендували одному типові, вченому на вигляд і у військовій формі, він наговорив мені купу компліментів з приводу мого мистецтва. А особливо вдячний був Оскар кореспондентові однієї з провідних газет райху, що мешкав у місті на Сені, назвався фахівцем із французьких питань і тактовно вказав мені на окремі невеличкі помилки чи, правильніше сказати, огріхи в стилі моєї програми.
У Парижі ми лишалися цілу зиму. Поселяли нас у першокласних готелях, і Розвіта — скажу відверто — всю ту довгу зиму під боком у мене невтомно перевіряла й підтверджувала переваги французьких ліжок. Чи щасливий був Оскар у Парижі? Чи забув він про рідних йому людей, що зосталися вдома, — про Марію, Мацерата, Ґретхен і Александера Шефлєр, про свого сина Курта й бабцю Ану Коляйчек?
Хоч я про них і не забував, проте бракувати мені нікого з них не бракувало. Отож і листівок польовою поштою я нікому не надсилав, ніяк не давав про себе знати, навпаки, дав їм змогу прожити цілий рік без мене, бо, ще від'їжджаючи, твердо поклав собі повернутись, і мені було все ж таки досить цікаво, як усій тій компанії вестиметься вдома без мене. На вулицях, а також під час вистав я часом шукав очима серед солдатів знайомі обличчя. «Може, Фріца Тручинського чи Акселя Мішке відкликали зі Східного фронту й перевели до Парижа», — міркував Оскар, і раз чи двічі йому навіть здалося, ніби серед натовпу піхотинців він упізнав відчайдушного Маріїного брата. Але Оскар помилявся: мундир захисного кольору збиває з пантелику!