Тугу за батьківщиною в мені будила тільки Ейфелева вежа. Не те що я, вибравшись на неї і, зачарований панорамою, відчував нездоланне бажання на крилах полетіти на батьківщину. На поштових листівках і в думках Оскар уже стільки разів сходив на вежу, що якби він нарешті видерся на неї насправді, то потім спуск кінець кінцем викликав би в нього лише розчарування. Та коли я стояв біля підніжжя вежі, сам, без Розвіти, стояв чи й сидів навпочіпки серед сміливих вигинів залізної конструкції, ця прозірчаста, хоч і закрита, склепінчаста споруда ввижалася мені ковпаком моєї бабці Ани. Сидячи під Ейфелевою вежею, я водночас сидів під її чотирма спідницями, Марсове поле оберталося на кашубське картоплище, паризький жовтневий дощ сіявся скісно й невтомно між Бісау й Рамкау, весь Париж і навіть метро в такі дні пахли мені ледь згірклим маслом, а сам я ставав замисленим і тихим. Розвіта була людина делікатна й обходилася зі мною обачливо, шануючи мій біль.
У квітні сорок четвертого — з усіх фронтів саме надходили повідомлення про успішне скорочення лінії фронту — нам довелося спакуватись, залишити Париж і ощасливити гастролями фронтового театру Бебри Атлантичний вал. Турне ми розпочали з Гавра. Бебра тоді здавався мені якимсь неуважним і мовчазним. І хоч під час виступів він жодного разу й не дав маху і, як завжди, викликав вибухи сміху, та щойно завіса падала востаннє, його прадавнє обличчя Нарсеса робилося наче кам'яне. Спершу я гадав, що то його діймають ревнощі чи, ще гірше, що він капітулює так перед силою моєї молодости. Розвіта намагалася пошепки щось пояснити мені — щоправда, вона й сама до пуття нічого не знала, а тільки розповідала про офіцерів, які після вистав навідували Бебру за зачиненими дверима. Скидалося на те, що мій наставник має намір вийти зі своєї внутрішньої еміграції, що він замислив щось конкретне, що в ньому озивається кров його предка принца Євгенія. Плани Бебри завели його так далеко від нас, у такі високі сфери, що інтимні взаємини Оскара з Розвітою, яка колись належала йому, викликали на його зморшкуватому обличчі лише стомлену усмішку. А якось він застав нас удвох — це було в Трувілі, трупа жила тоді в курортному готелі, й ми з Розвітою саме лежали, міцно обійнявшись, на килимі в нашій спільній костюмерній, — але тільки відмахнувся, коли ми хотіли були випустити одне одного з обіймів, і промовив, дивлячись у своє гримувальне дзеркало:
— Кохайтеся, діти мої, цілуйтеся! Завтра ми лише дивитимемось на бетон, а вже позавтра бетон заскреготить у вас на зубах. Отож цілуйтеся, поки цілується!
Це було в червні сорок четвертого. Ми вже об'їздили весь Атлантичний вал від Біскайї до самої Голландії, однак лишалися переважно в тилу, з тих легендарних бункерів бачили не багато чого, і тільки в Трувілі вперше дали виставу безпосередньо на узбережжі. Нам запропонували оглянути Атлантичний вал, і Бебра згодився. Останній виступ у Трувілі. Уночі нас перевезли до невеличкого села Бавен неподалік від Кана й за чотири кілометри від прибережних дюн. Поселили нас у селян. Довкола — численні пасовиська, яблуні, живоплоти. Там женуть яблучну горілку — кальвадос. Ми випили тої самогонки й потім міцно спали. У вікно лилося колюче повітря, до самого ранку квакала жаб'яча калюжа. Є жаби, які вміють барабанити. Я чув їх уві сні й повчав сам себе: «Пора вже тобі, Оскаре, додому. Скоро Куртові, твоєму сину, буде три роки, ти маєш подарувати йому барабана. Ти ж бо обіцяв!» Після цього нагадування Оскар щогодини прокидався, мов обтяжений турботами батько, мацав руками біля себе, переконувався, що його Розвіта поруч і вдихав її запах. Вона ледь-ледь пахла корицею, товченою гвоздикою і мускатним горіхом; він неї йшов передріздвяний дух прянощів, і він не вивітрювався навіть улітку.
А вранці до селянського двору під'їхав бронетранс-портер. Ми всі стояли в підворітті й хапали дрижаків; було ще дуже рано, свіжо, ми розмовляли, намагаючись перекрити голосами вітер із моря. Потім полізли до бронетранспортера — Бебра, Раґуна, Фелікс, Кіті, Оскар і той обер-лейтенант Герцог, який мав повезти нас до своєї батареї на захід від Кабура.
Коли я скажу, що вся Нормандія зелена, то не згадаю про ту плямисту біло-буру худобу, що ліворуч і праворуч від рівного, як шнурок, шосе справляла свій професійний жувальний обов'язок на мокрих від роси, вкритих легеньким туманом пасовищах і зустрічала поглядом нашу машину так незворушно, що її броньовані плити, якби їх заздалегідь не покрили були маскувальною фарбою, почервоніли б від сорому. Тополі, живоплоти, сланкі кущі, перші прибережні готелі — неоковирні, порожні, віконниці теліпаються на вітрі... Ми звернули на набережну, висіли й услід за обер-лейтенантом, який виявляв до капітана Бебри хоч і погордливу, однак цілком належну повагу, побрели дюнами проти вітру, що ніс пісок і шум прибою.