БЕБРА. Ось і ми, зі свого боку, хочемо трохи розважити військо, що очікує на Атлантичному валу...
БЕБРИНИ ЛЮДИ. Фронтовий театр Бебри співає для вас, грає для вас, допомагає вам добитися остаточної пермоги!
ГЕРЦОГ. Ви й ваші люди міркуєте цілком слушно. Та сам театр не зарадить. Ми тут здебільшого полишені самі на себе, тож і помагаємо собі, як уміємо. Чи не так, Ланкесе?
ЛАНКЕС. Так точно, пане обер-лейтенант! Помагаємо собі, як уміємо!
ГЕРЦОГ. Ось чуєте? Сподіваюся, пан капітан мене вибачать, але мені ще треба зазирнути на «Дору-чотири» й «Дору-п'ять». А ви спокійненько оглядайте собі бетон, тут є на що подивитись. Ланкес вам усе покаже...
ЛАНКЕС. Слухаюся — все показати, пане обер-лейтенант!
Герцог і Бебра козиряють один одному. Герцог рушає праворуч. Раїуна, Оскар, Фелікс і Кіті, які весь цей час стояли позаду Бебри, вискакують наперед. Оскар тримає свого бляшаного барабана, Раґуна — кошика з харчами, Фелікс і Кіті видираються на бетонний дах бункера й заходжуються робити там акробатичні вправи. Оскар з Розвітою граються відерцем і совочком у піску перед бункером, удають закоханих, радісно галасують і дражняться з Фелікс а й Кіті.
БЕБРА (оглянувши зусібіч бункера, недбало). Скажіть, обер-єфрейторе, а хто ви, власне, за фахом?
ЛАНКЕС. Художник, пане капітан. Але це було так давно...
БЕБРА. Ви хочете сказати, маляр?
ЛАНКЕС. І маляр теж, пане капітан. Та здебільша — картини.
БЕБРА. Але ж послухайте! Виходить, ви йдете слідами великого Рембрантда чи того ж таки Веласкеса?
ЛАНКЕС. Десь поміж тим і тим.
БЕБРА. Але ж, чоловіче добрий! Навіщо ж ви замішуєте бетон, трамбуєте бетон, охороняєте бетон? Ваше місце — в роті пропаганди. Військові художники — це саме те, що нам треба!
ЛАНКЕС. У мене, пане капітан, не лежить до цього душа. Як на нинішні часи, я малюю надто навскіс. Та чи не знайдеться в пана капітана сиґаретка для обер-єфрейтора?
БЕБРА (даючи йому сигарету). А навскіс — це що, посучасному?
ЛАНКЕС. До чого тут по-сучасному? Навскіс уже тривалий час вважали сучасним ще до того, як прийшли оці зі своїм бетоном.
БЕБРА. Справді?
ЛАНКЕС. Авжеж.
БЕБРА. То ви малюєте олійними фарбами рельєфні картини? Може, й шпателем працюєте?
ЛАНКЕС. І шпателем теж. Я й великим пальцем пробую, суто машинально, наліплюю цвяхи, Гудзики. А до тридцять третього в мене був такий період, коли я пускав колючий дріт по кіноварі. І мав непогану пресу. Тепер усе те висить у приватній колекції, в одного швейцарського колекціонера й фабриканта. Мило виробляє.
БЕБРА. Ох, війна, війна, ця клята війна! А тепер ви, отже, трамбуєте бетон! Марнуєте свій Геній на фортифікаційних роботах! Звісно, свого часу це робили й Леонардо та Мікеланджело. Проектували машини-сікачі й зводили укріплення, коли не було замовлень на Мадонну.
ЛАНКЕС. Ось бачите! Викрутитися завше можна. І якщо ти митець справжній, то колись усе ‘дно себе покажеш. А отам, якщо пан капітан зводять поглянути на орнамент над входом до бункера, — то моя робота.
БЕБРА (добре придивившись до орнаменту). Диво дивне! Яке багатство форм, яка глибока експресія, яка сила!
ЛАНКЕС. Цей стиль можна було б назвати «Структурні формації».
БЕБРА. А цей ваш витвір — рельєф чи картина — він має назву?
ЛАНКЕС. Я ж бо вже казав: формація. Її можна назвати й навскісною формацією, про мене. Це стиль новий. Такого ще не робив ніхто.
БЕБРА. І все ж таки саме через те, що ви — творець, вам треба дати своєму творінню якусь неповторну назву.
ЛАНКЕС. Назву... А нащо вони, назви? їх придумують лише для того, щоб складати виставкові каталоги.
БЕБРА. Не будьте такий церемонний, Ланкесе! Спробуйте побачити в мені прихильника мистецтва, а не капітана. Ще сигаретку? (Ланкес пригощється.) То як?
ЛАНКЕС. Ну, коли ви до мене з цього боку... Гаразд. Ланкес міркував собі так: коли тут усе скінчиться — а колись тут неодмінно все скінчиться, так чи так, — то бункери лишаться стояти, тому що бункери лишаються стояти завжди, навіть коли все йде прахом. О, тоді настануть часи! Я хочу сказати, настануть віки. (Ховає останню сиґарету.) А в пана капітана ще одненької сигаретки не знайдеться? Дякую красненько!.. Віки настануть, і віки проминуть, так мовби нічого й не було. А ось бункери стоятимуть, як, скажімо, стоять піраміди. І тоді одного чудового дня прийде так званий дослідник минувшини й подумає: «Який же вбогий на мистецтво був той період — період між першою й сьомою світовими війнами: глухий, сірий бетон, то тут, то там — дилетантські, безпорадні кренделики в народному дусі над входами до бункерів..» І раптом він наштовхується на «Дору-чотири», «Дору-п'ять», «Дору-шість» і «Дору-сім», бачить мої структурні навскісні формації й каже собі: «О, ти диви, цікаво! Я б навіть сказав, магічно, грізно й воднораз — проникливо духовно. Тут виражав себе геній, можливо, єдиний геній двадцятого сторіччя — виражав себе однозначно й на всі віки... А чи має це творіння яку-небудь назву? Чи не підкаже нам якась монограма майстрове ім'я? І якщо пан капітан придивляться уважніше, схиливши навскіс голову, то побачать, що серед цих шерехатих навскісних формацій стоїть...