Наступник Христа
Отже, я повертаюся додому! О двадцятій годині чотири хвилини потяг із фронтовиками, що їхали у відпустку, підійшов до Головного вокзалу в Данцигу. Фелікс і Кіті доправили мене аж на Макс-Гальбе-плац, попрощалися (Кіті навіть пустила сльозу) й вирушили до свого управління на Гохштріс, а Оскар за кілька хвилин до двадцять першої години вже простував з речами вздовж Лабесвеґ.
Повернення додому... Досить поширена й безглузда традиція нині обертає на такого собі Одіссея кожного безвусого юнака, який підробив дрібного векселя, через це подався в чужоземний леґіон, а за кілька років, трохи вбившись у колодочки, повернувся додому й розповідає всілякі небилиці. Або хто-небудь, упіймавши ґаву, сідає не в той потяг, замість Обергаузена вирушає до Франкфурта, дорогою зазнає сяких-таких пригод — чом би й ні! — а тоді, щойно приїхавши, просто сипле такими іменами, як Цірцея, Пенелопа й Телемах.
З Оскара не вийшов Одіссей уже хоч би через те, що він, повернувшись додому, застав усе так, як було. Біля його коханої Марії — бувши Одіссеєм, він називав би її Пенелопою — не увивалися похітливі залицяльники, у неї був той самий Мацерат, і вона вибрала його ще задовго до того, як Оскар гайнув з дому. До того ж читачам освіченим, сподіваюся, й на думку не спаде в бідолашній моїй Розвіті — тільки через її сомнамбулічні захоплення — побачити Цірцею, що крутить чоловікам голову. І, нарешті, щодо мого сина Курта, то він задля свого батька не поворухнув би й пальцем, отож Телемах із нього теж нікудишній, хоч Оскара не впізнав і він.
Та коли вже порівнювати — я ж бо розумію: той, хто повертається додому, просто мусить миритися з порівняннями, — то нехай я буду для вас біблійним заблуканим сином, бо Мацерат відчинив двері й зустрів мене як батько, а не як гаданий батько. Атож, йому пощастило так зрадіти Оскарові — він навіть мовчки, але по-справжньому сплакнув, — що від того дня я називаю себе не лише і тільки Оскаром Бронським, а й Оскаром Мацератом.
Марія зустріла мене стриманіше, хоча й не можна сказати, що непривітно. Вона саме сиділа за столом і наліплювала харчові талони для господарського управління, а на курильному столику поряд уже наготувала кілька ще не розгорнених подарунків для Куртика. Марія була жінка бідова й насамперед подумала про мій стан здоров'я, отож одразу роздягла мене, викупала, як колись, не помічаючи, що я по самі вуха зашарівся, а коли я вже був у піжамці, посадила за стіл, де Мацерат тим часом поставив яєчню зі смаженою картоплею. Усе це я запивав молоком, а поки їв і пив, вони почали мене розпитувати:
— Де це ти пропадав? Ми тебе шукали, де тілько могли, і поліція шукала, як скажена, і в суді довелося присягати, що ми тебе не вколошкали. А ти взяв та й наче з-під землі уродився! Але клопоту ми через тебе натерпілися ого скілько, та й ще, либонь, натерпимося, бо ж тепера знов маємо про тебе заявити. Може ж, вони таки не схочуть запроторити тебе до того закладу, хоча ти на це й заслуговуєш! Дременув, бач, із дому — й хоч би тобі слово сказав!
Марія виявилась, як завжди, далекоглядною. До клопоту таки дійшло. З'явився чиновник із міністерства охорони здоров'я й спробував довірчо побалакати з Мацератом, але той на все горло — так, щоб усі чули, — як закричить:
— Про таке годі й думати, я мусив пообіцяти це дружині, коли вона лежала на смертнім одрі. Я — батько, а не санітарна поліція!
Одне слово, до закладу мене не здали. Але від того самісінького дня що два тижні до нас почали надходити офіційні листи, і Мацерат мав за них розписуватись. Щоправда, робити це він відмовлявся, однак на обличчі в нього щоразу залягали заклопотані зморшки.
Оскар вирішив утрутитись, він мав стерти з Мацератового обличчя оті заклопотані зморшки, адже того вечора, коли я повернувся додому, він просто-таки сяяв, і сумнівався менше, ніж Марія, й розпитував менше, — його цілком вдовольняло те, що я щасливо повернувся додому, одне слово, він поводивсь, як справжній батько, а коли у трохи спантеличеної матінки Тручинської мене вкладали в ліжко, сказав:
— Ох і радітиме ж Куртик, що в нього знову з'явився братик. До того ж завтра ми справляємо малому день народження. Уже гри роки!
На столику з подарунками мій син Курт знайшов, окрім пирога з трьома свічками, бордового светрика, якого зв'язала Ґретхен Шефлєр і на якого він навіть не глянув. Лежав там іще огидний жовтий м'яч — Курт одразу сів на нього верхи, трохи проскакав, а тоді взяв і прохромив його кухонним ножем. Потім він висмоктав із гумової рани оту бридку нудно-солодку рідину, що осідає в усіх надутих м'ячах. Щойно в м'яча з’явилася неодмінна в таких випадках западина, яку вже годі вивести, Куртик заходився обривати з вітрильника все, що на ньому було, роблячи з нього купку уламків. Ціленькі, хоч і небезпечно близько в нього під рукою, лишалися тільки дзиґа та батіжок.