Оскар, який уже стільки передумав про день народження сина, який крізь такі люті життєві потрясіння поспішав на схід, щоб не пропустити третій день народження свого спадкоємця, стояв тепер збоку, спостерігаючи ці руйнації, чудувався завзяттю хлопчика, порівнював свій зріст із синовим, і я, трохи замислившись, зізнався собі: «Поки ти був у мандрах, Куртик тебе переріс. Ті дев'яносто чотири сантиметри, які тобі пощастило зберегти протягом майже сімнадцятьох років, що минули після твого третього дня народження, цей малюк перевершив на два-три сантиметри. Отже, пора зробити Курта барабанщиком і цьому його передчасному зростанню рішуче сказати: «Годі!»
З артистичного багажу, який я разом зі своїм великим просвітницьким томом сховав за стосом черепиці на горищі, я дістав нову-новісіньку, лискучу бляшанку, щоб подарувати моєму синові — коли вже до цього не додумався ніхто з дорослих — той самий шанс, який моя бідолашна матуся, виконуючи власну обіцянку, подарувала мені на мій третій день народження.
Я мав усі підстави гадати, що Мацерат, який колись планував поставити в свою крамницю мене, тепер, коли я не виправдав його сподівань, майбутнього бакалійника вбачає в Куртику. І коли тепер я кажу: «До цього допустити не можна!», то прошу вас: не вважайте Оскара запеклим ворогом роздрібної торгівлі. Я так самісінько вчинив би навіть у тому разі, якби мені чи моєму синові пообіцяли фабричний концерн або спадкоємне королівство з колоніями на додачу. Оскар не бажав нічого приймати з других рук, тож я й прагнув підштовхнути сина на такий самий крок, зробити з нього — ось де був мій прорахунок! — вічно трирічного барабанщика, так ніби прийняти в спадщину бляшаного барабана для молодого, сповненого надій юнака не так само огидно, як прийняти в спадщину бакалійну крамницю.
Так Оскар міркує тепер. Але тоді він мав лише одне-однісіньке бажання: поруч із барабанщиком-батьком поставити барабанщика-сина, споглядати дорослих знизу вгору, бити у барабани в чотири руки, заснувати династію барабанщиків, здатну розмножуватись; бо справа мого життя, втілена в блясі й покрита білим і червоним лаком, мала переходити від покоління до покоління.
Ох, яке ж на нас чекало життя! Ми б могли один біля одного, хоч і в різних кімнатах, могли пліч-о-пліч, хоч він — на Лабесвеґ, а я — на Луїзенштрасе, він — у підвалі, я — на горищі, Куртик — на кухні, Оскар — у вбиральні, батько й син могли б то там, то там у парі бити в бляху, при нагоді могли б пірнути під спідниці моїй бабці, а його прабабці Ані Коляйчек, могли б там мешкати, барабанити і вдихати запах трохи згірклого масла. Сидячи навпочіпки перед її брамою, я сказав би Куртикові: «Ти лишень зазирни туди, синку мій. То звідти ми вийшли, і якщо ти будеш слухняним хлопчиком, нам дозволять на годинку чи й надовше туди повернутись і навідати товариство, яке там зібралося».
І Куртик під спідницями нахилився б, зважився б глянути одним оком і чемно так попросив би мене, свого батька, пояснити, що й до чого.
«Та красуня, — прошепотів би Оскар, — причаїлася там, усередині, вона бавиться своїми гарненькими ручками, в неї таке чарівне овальне личко, що аж плакати хочеться. То — бідолашна моя матуся, а твоя добра бабця, вона померла через одну страву — через суп із вуграми — чи через своє надто солодке серце».
«Далі, татусю, розповідай далі! — наполягав би Куртик. — А хто отой вусатий дядько?»
Тоді я таємниче стишив би голос:
«А то — твій прадід Йозеф Коляйчек. Ти лишень поглянь, як у того палія спалахують очі, поглянь на божественну польську пихатість і практичне кашубське лукавство в нього на чолі! Зверни увагу й на перетинки між пальцями в нього на ногах. У тринадцятому році, коли зі стапелів саме сходив «Колумб», прадід потрапив під пліт, і йому довелося довго під ним пливти, поки він дістався до Америки й став там мільйонером. Та іноді він повертається до води, пливе назад і випірнає саме тут, де колись, скоївши пожежу, врятувався і доклав зусиль до того, щоб на світ з'явилася моя матуся».
«А отой вродливий чоловік, що досі ховався за жінкою, яка доводиться мені бабусею, а тепер сідає біля неї й погладжує їй руки? У нього такі самі сині очі, як у тебе, татусю!»
І тоді мені довелося б зібрати в кулак усю свою мужність, щоб, бувши поганим сином, сином-зрадником, відповісти своєму славному хлопчикові:
«А це, любий Куртику, на тебе дивляться дивовижні сині очі Бронських. Щоправда, ти зириш на світ сірими очима. Вони в тебе від матері. І все ж таки ти — викапаний Ян, що цілує руку бідолашній моїй матусі, чи його батько Вінцент, чоловік дуже й дуже чудний, однак по-кашубському — справдешній Бронський. Настане день, і туди повернемося й ми — повернемося до джерела, з якого йде запах ледь згірклого масла. Радій же!»