Аж там, в утробі моєї бабці Коляйчек або, як я це жартома називав, у бабиному шапличку з маслом, почалося б, за тодішніми моїми теоріями, справжнє сімейне життя. Навіть тепер, коли я, Бог-Отець, можу легко, завиграшки досягти й навіть перевершити Сина свого єдинородного і, що ще важливіше, самого Святого Духа, позаяк на мені лежить обов'язок хоч-не-хоч бути наступником Христа, так само як і сповнювати решту своїх професійних обов'язків, я, для кого нема нічого недосяжнішого, ніж повертатися до бабиної брами, малюю собі пречудові сімейні сцени в колі своїх предків.
І ось як я собі це уявляю, надто в дощові дні: бабця розсилає запрошення, і ми в ній збираємося. Приходить Ян Бронський; дірки від куль у своїх грудях — грудях захисника Польської пошти — він прикрасив квітками, скажімо гвоздиками. Марія, що дістала запрошения за моєю рекомендацією, несміливо підступає до моєї матусі, показує їй, намагаючись засягти прихильносте, бухгалтерські книги, що їх розпочала ще матуся й бездоганно веде далі Марія, і матуся вибухає своїм гучним кашубським сміхом, пригортає мою кохану, цілує в щоку й, підморгнувши, каже: «Та не карайся ти так, Маріє-Зеленавко! Ми ж бо обидвенькі вийшли за одного Мацерата й вигодували одного Бронського!»
Розмірковувати далі — наприклад, губитися в здогадах про отого сина, якого зачав Ян, виносила моя матуся в утробі бабці Коляйчек і нарешті привела на світ у шапличку з маслом, — я собі суворо забороняю. Бо якщо розповісти про це, то неминуче доведеться розповідати й ще про дещо. І тоді моєму однокровному братові Стефану Бронському, який, зрештою, належить теж до цього кола, ще скортить, чого доброго, поглянути одним оком на ідею спільної родини Бронських, а тоді й другим оком — на мою Марію. Тим-то свою розбурхану уяву я ліпше обмежу невинною сімейною зустріччю. Тепер я відмовляюся від третього барабанщика й від четвертого, годі й двох — Оскара та Куртика, розповідаю на своїй блясі тим, хто саме слухає, про Ейфелеву вежу, яка в чужих краях замінювала мені бабцю, і тішуся, коли гості, зокрема й Ана Коляйчек, яка їх запросила, дістають насолоду від нашої спільної гри на барабані й, прислухаючись до ритму, ляскають одне одного влад по коліну.
Так, спокуса велика — в утробі власної бабці осягати світ і стосунки в ньому, бути багатошаровим в обмеженому просторі, але Оскар (адже тепер він, як і Мацерат, батько лише гаданий) мусить повертатися до подій дванадцятого червня сорок четвертого року, до Куртикового третього дня народження.
Нагадую ще раз: хлопчикові подарували светрика, м'ячика, вітрильника, батіжка й дзиґу, а від мене він мав ще одержати біло-червоного, лакованого бляшаного барабана. Щойно малий обірвав усе на вітрильнику, до нього, ховаючи за спину бляшаного подарунка, підійшов Оскар; старий барабан у нього погойдувався нижче пояса. Ми стояли за крок один навпроти одного: Оскар, від горшка — два вершки, й Курт, теж від горшка — два вершки, але на два сантиметри вищий. Обличчя в Курта зробилося якесь зле, перелякане — він, певно, ще не дотрощив свого вітрильника й саме тієї миті, коли я дістав із-за спини барабана й підняв його вгору, відламав у «Паміра» — так називалася та посудина — останну щоглу.
Курт випустив з рук уламки, взяв барабана, потримав його, покрутив так і сяк, і обличчя в нього стало трохи спокійнішим, хоч і лишилося таке саме напружене. Настав час передати йому барабанні палички. На жаль, хлопчик не так зрозумів цей рух обох моїх рук; відчувши загрозу, він краєм барабана вибив у мене з рук палички, а коли я хотів був нахилився по них, схопив щось у себе за спиною і, щойно я простяг палички йому вдруге, цьвохнув мене своїм подарунком — мене, а не дзигу, він цьвохнув Оскара, а не дзиґу, яка ніби спеціально була для цього вся в борозенках, він хотів навчити свого батька, а не дзиґу, крутитися й гудіти, він батожив мене, подумки приказуючи: «Ну, стривай же, братику!» Так Каїн батожив Авеля, поки той закрутився дзиґою, — спершу трохи перехиляючись набік, потім чимдалі швидше й рівніше, і спершу він гудів низьким голосом, потім від цього невдоволеного бурмотіння перейшов до дзвінкого співу — співу дзиґи. І щораз вище здіймав Каїн своїм батогом мій голос, ось він уже залунав чисто-пречисто, ось уже якийсь тенор завів свою вранішню молитву — так співають, мабуть, лише відлиті зі стрібла янголи, Віденський хор хлопчиків, вимуштрувані кастрати; певно, так само співав і Авель, поки беркицьнувся горілиць, як невдовзі під батогом хлопчика на ім'я Курт беркицьнувсь і я.