Побачивши, що я вже лежу на підлозі, й почувши, як стихає тужливе гудіння, він ще кілька разів цьвохнув батіжком у повітрі, так наче руці його було все мало й мало. А тоді, не зводячи з мене недовірливого погляду, заходився ґрунтовно випробовувати барабана. Спершу він торохнув біло-червоним лаком по спинці стільця, потім мій подарунок гримнув на підлогу, а Куртик узявся шукати й таки знайшов масивний корпус колишнього вітрильника. Цією цуркою він і почав гамселити по барабану. Він не барабанив, ні, він трощив барабана. Його руки не спробували вибити жодного, навіть простісінького ритму. З напруженою, застиглою міною на обличчі Курт розмірено й монотонно гатив по блясі, яка не сподівалася такого барабанщика, блясі, яка могла витримати грайливий дріб легесеньких паличок, однак аж ніяк не таранні удари важких уламків від корпуса вітрильника. Барабан зіщулився, немовби хотів уникнути розправи, вихопившись із власної обичайки, ставши невидимкою, відмовившись і від білого, й від червоного лаку й лишивши тільки синьо-сірий круг благати змилуватись. Одначе син до батьківського подарунка милости не мав. А коли батько ще раз спробував був захистити барабана й, попри біль у всьому тілі, рушив килимом до сина, його знов спинив батіжок. Цього володаря стомлена дзиґа вже добре знала, вона перестала крутитися й гудіти, та й барабан остаточно втратив надію на співчутливого барабанщика, який грайливо виконує дріб і б'є паличками хоч і притьма, але не брутально.
Коли до кімнати ступила Марія, барабан уже обернувся на брухт. Вона взяла мене на руки, поцілувала в очі, у яких стояли сльози, поцілувала розсічене вухо, злизала кров із пошмагованих рук.
Ох, якби ж Марія поцілувала не просто скривджену, недорозвинену й, на жаль, неповноцінну дитину! Якби ж вона впізнала в мені побитого батька і в кожній рані побачила коханого! Яка б це була втіха, яким таємним, однак справжнім чоловіком я міг би стати їй у наступні похмурі місяці!
Спершу — самої Марії це, звісно, не стосувалося — лихо спостигло мого однокровного брата Стефана Бронського, який на Північному флоті тільки-тільки дістав звання лейтенанта і який на той час уже носив прізвище свого вітчима Елєрса; так назавжди урвалася його офіцерська кар'єра. Та коли Стефанів батько Ян, розстріляний на кладовищі в Заспе як захисник Польської пошти, носив за пазухою карту зі скатної колоди, то лейтенантський мундир прикрашував Залізний хрест другого ступеня, значок штурмовика-піхотинця і так званий Орден мороженого м'яса — медаль за участь у російській зимовій кампанії сорок першого — сорок другого років.
А наприкінці червня у матінки Тручинської стався крововилив, щоправда, легкий, у мозок, позаяк пошта принесла їй погану звістку. Унтер-офіцер Фріц Тручинський загинув за три речі воднораз: за фюрера, за народ і за вітчизну. Скоїлося це на Центральній ділянці, і Фріцового гаманця з фотокарточками гарненьких, переважно всміхнених дівчат із Гайдельберґа, Бреста, Парижа, Бад-Кройценаха й Салоніків, а також Залізного хреста другого ступеня, не пригадую вже котру нашивку за поранення, бронзового значка за ближній бій, дві відпорені нашивки за підбиті танки разом із кількома листами переслав із Центральної ділянки просто на Лабесвеґ до Ланґфура капітан на ім'я Канауер.
Мацерат допомагав як міг, і невдовзі матінці Тручинській стало трохи краще, хоч по-справжньому добре їй уже не стало ніколи. Вона сиділа нерухомо в кріслі під вікном і все розпитувала в нас із Мацератом, який двічі-тричі на день підіймався до неї й що-небудь приносив, де ж, власне, та «Центральна ділянка», чи далеко звідси й чи можна в неділю поїхати туди потягом.
Щодо цього Мацерат не міг їй нічого сказати, хоч би як хотів. Отож пробарабанити в довгі пообідні години матінці Тручинській — вона сиділа хоч і нерухово, однак весь час погойдувала головою, — кілька версій про чимдалі рухомішу Центральну ділянку випало мені, досить підкованому в географії завдяки екстреним повідомленням та воєнним зведенням вермахту.
А ось Марія, дуже прихильна до бравого Фріца, впала в набожність. Наприпочатку, тобто цілий липень, вона ще намагалася триматись завченої віри, щонеділі ходила до пастора Гехта в Христову церкву, і Мацерат іноді йшов із нею, хоч вона більше любила ходити сама.
Однак протестантського богослужіння Марії видалося замало. Серед тижня — це було чи то в четвер, чи то в п'ятницю, — ще до кінця роботи Марія полишила крамницю на Мацерата, взяла мене, католика, за руку, й ми вирушили в бік Нового базару, потім завернули на Ельзенштрасе, далі на Марієнштрасе, проминули різника Вольґемута, дійшли до Кляйнгамерпарку — Оскар уже подумав був, що вони йдуть на Ланґфурський вокзал, щоб звідти кудись прокататися, скажімо, до кашубів у Бісау, — але там ми взяли ліворуч, перед підземним переходом спинилися, забобонно перечекали, поки проїде товарняк, нарешті поспішили переходом, де гидко капало на голову, а вийшовши з нього, попростували не до Кінопалацу, а ліворуч, уздовж залізничного насипу. Я все ніяк не міг збагнути: чи то Марія тягне мене на Брунсгьофервеґ до доктора Голаца, чи то вона надумала перемінити віру й іде до церкви Серця Ісусового?