Та церква дивилася порталом на залізничний насип. Між насипом і відчиненим порталом ми поставали. Кінець серпня, день хилився до вечора, в повітрі щось дзижчало. Позаду нас, між рейками, східні робітниці в білих хустинках кайлами й лопатами довбали гравій. Ми стояли й дивилися в тіняве церковне нутро, що дихало прохолодою: десь у самісінькій його глибині спокусливо вабило до себе яскраве око — вічний вогонь. За спинами в нас, на залізничному насипу, українки опустили кайла й лопати. Пролунав сигнальний ріжок, з'явився потяг, підійшов ближче, порівнявся з нами, але повз нас іще не проїхав, нарешті зник, і знов пролунав ріжок, а українки заходилися довбати гравій далі. Марія нерішуче стояла, не знаючи, певно, з якої ноги ступити далі, а тоді переклала всю відповідальність на мене, хто від народження й хрестин до єдино-рятівної церкви стояв найближче: через кілька років, після тих двох тижнів, сповнених шипучого порошку й кохання, Марія знов здалася на волю Оскара.
Нарешті залізничний насип з його шурхотінням, серпень і серпневе дзижчання лишилися позаду. З ледь відчутним щемом у душі, легенько торкаючись пучками барабана під курточкою, не дбаючи про міну на обличчі й навіть не намагаючись стерти з нього байдужість, я пригадував меси, врочисті служби, що їх правили єпископи, абати й прелати, вечірній молебень і суботні сповіді поруч із бідолашною моєю матусею, яка незадовго до смерти через аж надто ревне спілкування з Яном Бронським упала в благочестя, щосуботи ходила до церкви, щоб трохи висповідатись, щонеділі — щоб покріпити свою сповідь святим причастям, і, діставши в такий спосіб полегкість і воднораз підтримку, найближчого четверга знов зустрічалася з Яном на Тішлєрґасе. Як же звали тоді його велебність? Його велебність звали Вінке, він і далі був пастором у церкві Серця Ісусового, виголошував свої проповіді приємнотихим і нерозбірливим голосом, співав «Вірую» так уже тонесенько й жалісно, що навіть у мою душу тоді закралося б щось схоже на віру, якби в цій церкві не було отого лівого бічного вівтаря з Дівою Марією, маленьким Ісусом і маленьким Хрестителем.
І все ж таки саме той вівтар і спонукав мене потягти Марію з яскравого сонячного світла до порталу, а звідти кам'яними плитами в церковний неф.
Оскар не поспішав, він спокійно, дедалі остигаючи, сидів біля Марії на дубовій лаві. Минули роки, а мені, однак, здавалося, немовби й досі ті самі люди, замислено гортаючи перелік гріхів, чекають, поки його велебність Вінке наставить їм своє вухо. Ми сиділи трохи збоку, ближче до середини нефа. Я хотів, щоб Марія сама зробила вибір, і не ускладнював його. З одного боку, вона була не так близько до сповідальні, щоб розгубитися, отож могла тишком-нишком, сказати б, неофіційно перейти до іншої віри; з другого боку, вона мала змогу подивитись, як усе відбувається перед сповідальнею, і так, спостерігаючи, ухвалити остаточне рішення, ступити на шлях до сповідальні й вуха його велебности і обговорити з ним подробиці свого переходу в лоно всепрощенної церкви. Мені було її шкода, коли я бачив, як вона, така маленька, стоїть навколішках серед оцих запахів, порохняви, ліплення, під янголами, що в'ються у неї над головою, в заломленому світлі, серед судомно застиглих святих, перед, серед і поміж любострасних мук католицизму й уперше хреститься навпаки. Оскар легенько торкнув Марію, продемонстрував, як треба правильно хреститися, показав їй, такій допитливій, де — за її чолом, де — глибоко у неї в грудях, де саме в її плечах живе Отець, Син і Святий Дух, а також як треба згортати руки, щоб дійти до «амінь». Марія послухалася, руки лишила там, де вони були, коли дійшла до «амінь», і почала проказувати нову молитву.
Спершу й Оскар намагався згадати в своїй молитві декого з небіжчиків, та, виторговуючи у Всевишнього вічний спокій і стежку до небесних радощів для своєї Розвіти, так заплутався в усіляких земних подробицях, що й вічний спокій, і радощі небесні зрештою оселилися в одному з паризьких готелів. Тоді я мусив рятуватися, вдавшись до загальних слів, бо вони ні до чого не зобов'язують, сказав «на віки вічні», «surrum corda, dignum et justum» — це достойно і справедливо, тим обмежився й тільки зацікавлено поглядав збоку на Марію.