На Оскара ніхто не звертав уваги — хотіли, мабуть, доконати його оцим очікуванням, — отож я, почасти задля розваги, почасти зі злости на самого себе за те, що пустився на таку вочевидь дитячу романтику, стомлено сів на барабана, звів очі на майже повний місяць і спробував бодай трохи своїх думок присвятити церкві Серця Ісусового.
Може, саме сьогодні він би забарабанив чи промовив хоч слівце? А я сиджу тут, у дворі шоколадної фабрики, й бавлюся в розбійницькі ігри оцих лицарів круглого столу! Може, він там на мене чекає й має намір після короткого вступу на барабані знов розтулити вуста й уже виразніше проголосити мене своїм наступником? А тепер він розчарований, що я не прийшов, і запевне сидить та гордовито супить брови. Цікаво, що подумав би Ісус про цих хлопців? І що тепер має робити з цією ватагою Оскар — його подоба, його наступник і заступник? Чи можна йому звернутися до цих підлітків, які обзивають себе Путею, Торохтієм, Синьою Бородою, Вутлекрадом і Смаженим Осетром, зі словами Ісуса: «Пустіть діток і не бороніть їм приходити до мене!»?
Смажений Осетер ступив ближче. Поруч із ним — Вутлекрад, його права рука.
Смажений Осетер:
— Устань!
Поглядом Оскар був іще десь на місяці, думками — в лівому нефі церкви Серця Ісусового, тож він не встав, і Вуглекрад на знак Смаженого Осетра вибив з-під мене барабана.
Випроставшись, я взяв бляшанку й сховав її під курточку, ближче до тіла, щоб її не пошкодили ще дужче.
«А цей Смажений Осетер — типчик вродливий, — подумав Оскар. — Щоправда, очі посаджені надто глибоко й надто близько одне від одного, зате нижня частина обличчя досить жвава й метикувата».
— Звідки це ти чимчикуєш?
Отже, зараз присікаються; таке привітання було мені не до шмиги, тож я знову звів очі на нічне світило, уявивши собі, що місяць — адже він ладен терпіти що завгодно — то барабан, і аж усміхнувся, так здивувала мене невибаглива власна манія величі.
— Осетре, він ще й зуби шкірить!
Вуглекрад, не спускаючи з мене очей, запропонував своєму шефові, як він висловився, «потрясти». Ті, що стояли збоку, — прищуватий Лев'яче Серце, Містер, Торохтій і Путя — теж були за те, щоб «потрясти».
Так само видивляючись на місяць, я літера по літері перебрав у думці слово «потрясти». Нічогеньке слівце, тільки нічого приємного воно мені не віщувало, це вже запевне.
— Тут я вирішую, коли трясти! — урвав Осетер буркотіння своєї ватаги, а тоді знов до мене: — Ми тебе досить частенько бачимо на Бангофштрасе. Що ти там робиш? Звідки це ти чимчикуєш?
Двоє запитань одразу. Оскар, якщо він і далі хотів лишатися господарем становища, мав відповісти принаймні на одне з них. Отож я відвів погляд від місяця, поглянув на Смаженого Осетра своїми синіми магнетичними очима й спокійно мовив:
— Із церкви.
Позад Осетрового плаща почулося тихе бурмотіння. Видко, там коментували мою відповідь. Вуглекрад здогадався, що я маю на увазі церкву Серця Ісусового.
— Як тебе звати?
Про це вони мали запитати. Коли зустрічаються, таке запитання неминуче. У спілкуванні між людьми воно посідає важливе місце. З відповіді на це запитання живуть багато й довгих, і коротких п'єс, а також опер — узяти хоч би того ж таки Лоенґріна.
Я дочекався, поки з-поміж двох хмар вигляне місяць, дав йому відбитися — це тривало саме стільки часу, скільки потрібно для того, щоб з'їсти три ложки супу, — в моїх синіх очах і подіяти на Смаженого Осетра, а тоді промовив, заздрячи впливу цього слова, бо ім'я «Оскар» не викликало б у них нічого, крім хихотіння, — отож я промовив: