— Мене звати Ісус.
Запала тривала мовчанка. Нарешті Вуглекрад прокашлявся:
— Усе ж таки, шефе, його треба потрясти!
За те, щоб Оскара потрясти, був не лише Вуглекрад. Смажений Осетер, ляснувши пальцями, дав дозвіл починати, і Вуглекрад схопив мене, притис кісточки пальців до мого правого плеча й заходився ними крутити — швидко, завзято й боляче, поки Осетер, ще раз ляснуши пальцями, спинив його. То ось що таке «потрясти».
— Ну, то як тебе звати тепер?
Шеф у велюровому капелюсі вдав, ніби йому все це набридло, зробив із мого правого боку боксерський рух, від чого його надто довгий рукав з'їхав на зап'ясток і в місячному сяйві зблиснув наручний годинник, а з лівого кудись повз мене прошепотів:
— Даю хвилину на роздуми. Потім Смажений Осетер скаже: «Годі!»
Отже, принаймні одну хвилину Оскар міг безкарно дивитися на місяць, шукати виходу в його кратерах і обмірковувати своє рішення стати наступником Христа. А позаяк слівце «годі» мені припало не до смаку, до того я аж ніяк не хотів, щоб ці песиголовці диктували мені за своїм годинником, коли й що робити, то секунд за тридцять п'ять Оскар сказав:
— Я — Ісус.
Те, що сталося потім, справило ефектне враження, хоч постановка тієї сцени була й не моя. Відразу після того, як я вдруге проголосив себе наступником Христа, і перше ніж Смажений Осетер устиг ляснути пальцями, а Вуглекрад — розпочати мене «трясти», завила сирена повітряної тривоги.
Оскар мовив «Ісус», знову набрав повітря, і сирени потвердили мої слова одна за одною — спершу та, що по сусідству, на аеродромі, потім та, що на головній будівлі піхотної казарми в Гохштрісі, далі — сирена на даху гімназії Горста Веселя, що під самим Ланґфурським лісом, сирена на універмазі у Штернфельді й уже зовсім далеко від Гінденбурґалєе — сирена Вищої технічної школи. Потрібен був певний час, поки всі сирени в передмісті сприйняли проголошену мною радісну звістку й протягло, настійно, немовби архангельські сурми, змусили ніч спухнути і стухнути, сни — замигати й розпастися, проникли у вуха тих, хто спав, а місяцеві, на якого не можна було вплинути ніяк, надали лиховісної ваги небесного світила, не підвладного жодному затемненню.
Та коли Оскар повітряну тривогу зрозумів як цілковиту підтримку собі, то Смаженого Осетра сирени змусили занервувати. Адже декого з його ватаги ця тривога стосувалася безпосердньо, й вона нагадала хлопцям про їхні службові обов'язки. Отож чотирьох юних зенітників йому довелося відпустити до їхніх батарей просто через паркан, на позиції вісім-кома-вісім між трамвайним депо й аеродромом. Троє, зокрема й Велізарій, мали бути на протиповітряному чергуванні в гімназії Конрада, тобто теж мусили відразу бігти. А решту, душ п'ятнадцять, він затримав біля себе й, позаяк у небі нічого не відбувалося, повернувся до свого допиту:
— Виходить, ти, якщо ми правильно зрозуміли, — Ісус... Та облишмо про це. Ще одне запитання: як це ти робиш із ліхтарями й шибками? Тільки не викручуйся, ми все знаємо!
Знати вони, звісно, нічого не знали. Одначе те, на що здатний мій госос, їм там чи там, певна річ, випадало бачити. Оскар сказав собі бути трохи поблажливішим до цих недолітків, яких нині коротко й недвозначно назвали б хуліганами. Я спробував вибачити їм за їхнє відверте й досить незграбне заповзяття й поставитися до них об'єктивно. Отже, це були сумнозвісні «трясуни», про яких уже кілька тижнів гуло все місто, — ватага підлітків, що за ними полювала кримінальна поліція й численні патрулі гітлерюґенду. Як виявилося згодом — гімназисти з гімназії Конрада, школи Петрі й школи Горста Веселя. Орудувала й ще одна ватага «трясунів», у Нойфарвасері, якою заправляли також гімназисти, але складалася вона на добрих дві третини з учнів із Шіхауської верфі та вагоноремонтного заводу. Спільно обидві групи працювали рідко, власне, лише тоді, коли від Шахауґасе прочісували вночі Штефенспарк і Гінденбурґалєе в пошуках фюрерок із Спілки німецьких дівчат, які після вечірніх навчань поверталися з Молодіжного центру на Бішофсберґ додому. Сутичок між собою групи якомога уникали, сфери діяльности вони суворо поділили, й у ватажку нойфарвасерців Смажений Осетер бачив скоріше свого товариша, ніж суперника. Трясуни були проти всіх і всього. Вони оббирали штаби гітлерюґенду, полювали за орденами й військовими відзнаками фронтовиків, що кохалися в парках зі своїми дівчатами, крали на зенітних батареях зброю, набої й бензин за сприяння своїх побратимів — юних зенітників і від самого початку виношували план здійснити великий напад на господарське управління.