На щастя, вже наставали різдвяні свята, і невдовзі дерев'яними фігурами, які ми евакуювали з довколишніх церков — заввишки вони були на людський зріст, хоч і вирізьблені досить примітивно, — мені пощастило заставити гобелена так щільно, що казковий мотив уже не виступав так настирливо на передній план і не підохочував його наслідувати. У середині грудня Рундштедт розпочав свій наступ в Арденах, та й ми завершили підготовку до свого великого рейду.
Марія тим часом, на превеликий жаль Мацерата, з головою поринула в католицизм, і після того, як я за руку з нею кілька неділь поспіль походив на десятигодинну месу (а заразом і настійно порекомендував усій ватазі справно відвідувати церкву), ми досить ґрунтовно вивчили обстановку й за допомогою служок Пауля та Фелікса Ренвандів — Оскарові навіть не довелося розтинати голосом шибки — вночі з вісімнадцятого на дев'ятнадцяте грудня забралися до церкви Серця Ісусового.
Трусив сніжок, але відразу й танув. Три ручні візки ми лишили за сакристією. Молодший Ренванд мав ключі від головного входу. Оскар пішов попереду, по одному підвів хлопців до чаші зі свяченою водою, а в середньому нефі сказав усім стати навколішки обличчям до головного вівтаря. Після цього звелів накинути на статую Серця Ісусового запону, щоб той синій погляд не дуже відвертав нас від роботи. Молотило з Містером принесли до вівтаря в лівому нефі струмент. Спершу треба було перетягти до середнього нефа хлів і ясла з численними різдвяними фігурками, а також ялинове віття. Пастухами, янголами, вівцями, віслюками й коровами ми вже запаслися достатньо. Цих статистів у нас був повен підвал, а ось акторів на головні ролі поки що бракувало. Велізарій прибрав з вівтарного столика квіти. Тотіла з Теєм згорнули килимкову доріжку. Вуглекрад розклав струмент. Оскар, однак, стояв навколішках за молитовним ослінчиком і стежив, як триває демонтаж.
Спершу відпиляли малого Іоана Хрестителя у волохатій шкурі шоколадного кольору. Добре, що ми прихопили з собою спеціальну пилку для металу. Всередині гіпсової фігури хмарку й Хрестителя з'єднували залізні прути завтовшки в палець. Пиляв Вуглекрад. Виходило в нього, як у гімназиста, тобто кепсько. Я знов пошкодував, що з нами нема учнів із Шіхауської верфи. Вуглекрада змінив Смажений Осетер. У того справа пішла трохи краще; ще півгодини жахливого скреготу, і ми перекинули Хрестителя, загорнули його у вовняну ковдру, і в нічній церкві, на втіху нам, нарешті запанувала тиша.
Відпилювати малого Ісуса, що всією сідницею припав до лівого Дівиного стегна, довелося довше. Торохтій, старший із Ренвандів і Лев'яче Серце згаяли на нього добрих хвилин сорок. Цікаво, чого це й досі нема Мокроступа? Адже він обіцяв прибути сюди зі своїми людьми просто з Нойфарвасера й приєднатися до нас уже в церкві, щоб наше пересування містом не дуже впадало в очі. Смажений Осетер був у поганому настрої, навіть здавався мені трохи знервованим. Він уже кілька разів питав у Ренвандів, куди дівся той Мокроступ. Та коли зрештою, на що всі ми й чекали, пролунало слово «Люція», Смажений Осетер кинув запитувати, вихопив пилку з незграбних рук Лев'ячого Серця й, несамовито взявшись до роботи, швидко впорався з малим Ісусом.
Коли фіґуру клали на бік, відламався німб. Смажений Осетер вибачився переді мною. Я ледве стримав роздратування, що поймало вже й мене, а уламки того вкритого позолотою кружка звелів зібрати в два картузи. Вутлекрад сказав, що ті черепки можна буде склеїти докупи. Відпиляного Ісуса обклали подушкам й загорнули в дві вовняні ковдри.
Діву ми планували розпиляти спочатку вище від клубів, а потім — між ступнями й хмаркою. Хмарку ми вирішили залишити в церкві, а до нашого путкамерського підвалу перенести тільки обидві половинки Діви, певна річ, Ісуса і, як пощастить, Хрестителя. Всупереч сподіванням, ми переоцінили вагу гіпсових фіґур. Уся група всередині виявилася порожньою, верхній шар був завтовшки хіба що в пальців зо два, і поморочитись довелося лише із залізним каркасом.