Я почув, як під'їхали машини, ще до завершення нашої меси. Та й Смажений Осетер повернув тоді голову, отож тільки ми двоє й не були вражені, коли з боку головного входу, сакристії й правого нефа одночасно почулися гучні голоси й церковними плитами загупали чоботи.
Смажений Осетер ще надався був зняти мене з Дівиного коліна. Але я тільки махнув рукою. Він зрозумів Оскара, кивнув головою, наказав ватазі не вставати з колін і отак, навколішках, діждатися кримінальної поліції. І хлопці лишилися на плитах, хоч і тремтіли, а дехто навіть став на обоє колін, однак усі мовчки чекали, поки ті проникли до нас через лівий неф та з боку сакристії і оточили лівий вівтар.
Десятки яскравих, не переведених на червоне світло кишенькових ліхтариків. Смажений Осетер підвівсь, перехрестився, ступив у світло від ліхтариків, передав свого велюрового капелюха Вутлекрадові, що й далі стояв навколішках, і рушив у своєму довгому плащі до якоїсь невиразної тіні без ліхтарика — до його велебности Вінке, а тоді витяг з-поза цієї тіні щось тоненьке, що розмахувало руками, виволік його на світло — то була Люція Ренванд — і бив по скривленому в уїдливій посмішці, трикутному дівочому личку поти, поки сам від удару одного з поліцейських відлетів поміж лави.
— Чуєш, Єшке! — почув я, сидячи вгорі у своєї Діви на коліні, голос одного з поліцейських. — Та це ж шефів синок!
Так Оскар не без задоволення довідався, що його заповзятливим заступником був син самого начальника міського поліційного управління, після чого, не опираючись, удаючи з себе розплаканого трирічного малюка, розбещеного старшими підлітками, віддав себе під опіку дорослих: його велебність Вінке взяв мене на руки.
Кричали тільки поліцейські. Хлопців повели. Його велебності Вінке довелося поставити мене на кам'яні плити, бо йому раптом стало недобре, і він мусив сісти на сусідню лаву. Я стояв одразу біля нашого струменту, й поряд із зубилом та молотками несподівано побачив отого кошика, повного бутербродів з ковбасою, що їх наготував Молотило перед тим, як вирушити сюди.
Я схопив кошика, ступив до худенької Люції, що стояла, мерзнучи в тоненькому пальтечку, й віддав їй бутерброди. Дівчина підняла мене, взяла на праву руку, на ліву почепила кошика з бутербродами, один із них ту ж мить опинився в неї в долоні, відразу по тому — в зубах, а я розглядав тим часом її спаленіле, побите, зморщене, а проте повненьке личко: у двох чорних щілинах тривожно бігають очі, шкіра наче кута, трикутник із напханим ротом, лялька, Чорна кухарка, ковбасу ковтає разом зі шкіркою, жуючи, робиться ще тоншою, ще голоднішою, ще трикутнішою, ще ляльковішою — образ, що назавжди поклав на мене свою печать. Хто забере цей трикутник з мого чола, з-під мого чола? Скільки ще він у мені жуватиме? Ковбаса, шкірка, люди... Скільки ще він усміхатиметься, як усміхаються лише трикутники та жінки на гобеленах, що виховують собі однорогів?
Коли двоє поліцейських виводили з церкви Смаженого Осетра і він ще раз повернув до Люції та Оскара своє заюшене кров'ю обличчя, я, вже не впізнаючи його, подивився повз нього, і Люція, наминаючи бутерброди з ковбасою, у супроводі п'ятьох чи шістьох поліцейських понесла мене на руках з церкви вслід за моєю колишньою ватагою трясунів.
Що лишилося? Лишився його велебність Вінке з обома нашими військовими ліхтариками, які й далі горіли червоним світлом, — лишився серед наспіх скинутого вбрання служок та облачения священика. На східцях до вівтаря лишилася чаша й дар-охоронильниця. А спиляний Іоан і спиляний Ісус лишилися при тій Діві, яка в нашому путкамерському підвалі мала стати противагою гобелену з жінкою й однорогом.
Що ж до Оскара, то його понесли назустріч процесу, який я й досі називаю другим процесом над Ісусом і який завершився тим, що мене виправдали, а отже, виправдали й Ісуса.
Мурашина стежка