Коли ми вже виходили із суду, до Мацерата підійшов службовець у цивільному, передав йому якийсь папір і сказав:
— Пане Мацерат, ви б таки ще раз гарненько все обміркували. Малого треба забрати з вулиці. Адже ви бачите, які елементи використовують це безпорадне створіння.
Марія заплакала й почепила на мене барабана, якого його велебність Вінке під час процесу тримав у себе. Ми рушили до трамвайної зупинки біля Головного вокзалу. Решту шляху мене ніс Мацерат. Я дивився через його плече назад, шукав серед людей трикутне обличчя, хотів довідатися, чи довелось і їй вибиратися на той трамплін, чи стрибнула й вона вслід за Смаженим Осетром та Мокроступом чи, як і я, вибрала інше — скористалася драбиною і спустилась униз.
Я й досі не відвик на вулицях і майданах шукати очима худеньку дівчину, не вродливу й невиродливу, але ту, що неухильно занапащає чоловіків. Навіть тут, у моєму лікувально-опікунському інтернаті, я, лежачи в ліжку, щоразу лякаюся, коли Бруно повідомляє, що до мене прийшов хтось незнайомий. Мій жах можна описати так: зараз на порозі постане Люція Ренванд і, як ото в дитинстві потороча або Чорна кухарка, востаннє зажадає, щоб ти стрибнув.
Десять днів Мацерат розмірковував, чи підписувати того листа й відсилати його до міністерства охорони здоров'я. Коли одинадцятого дня він таки підписав його й відіслав, місто вже обстрілювала артилерія, і було вже під сумнівом, чи пошта ще встигне доправити листа адресатові. Передові танкові частини маршала Рокосовського дійшли вже до Ельбінга. А інша армія — та, якою командував Вайс, — захопила позиції на висотах навкола Данцига. Життя перебралося до підвалів.
Як ми всі знаємо, наш підвал був під крамницею. Потрапити до нього можна було з під'їзду через окремий вхід навпроти вбиральні, спустившися вісімнадцятьма східцями вниз, — це за підвалом Гайландта й Катерів і перед підвалом Шляґера. Старий Гайландт ще жив у будинку. Пані Катер, годинникар Лаубшад, Шляґери й усі Айке, прихопивши з собою кілька вузлів, зникли. Про них, а також про Гретхен та Александера Шефлєра казали потім, нібито вони ще встигли в останню хвилину сісти на судно колишнього товариства «Сила в радощах» і вийти в море — у бік чи то Штетіна, чи то Любека, чи то взагалі наскочили на міну і злетіли в повітря. У кожному разі понад половину помешкань і підвалів тепер стояли порожні.
Наш підвал мав неабияку перевагу — ще один вхід, і це була, як ми всі також уже знаємо, ота ляда за прилавком. Тим-то ніхто й не міг бачити, що саме Мацерат несе до підвалу й що з нього виносить. Багато хто луснув би із заздрощів, якби вздрів припаси, що їх Мацерат натягав до підвалу за воєнні роки. У теплому й сухому приміщенні було повнісінько харчів: бобові й макаронні вироби, цукор, штучний мед, пшеничне борошно й маргарин. На коробках із рафінованою кокосовою олією стояли коробки з житніми хрустанцями. На полицях, що їх практичний Мацерат поробив власноруч і поприкріплював до стін за допомогою дюбелів, консервні бляшанки з ляйпцизьким овочевим рагу штабелями здіймалися по сусідству зі слоїками з мірабеллю, зеленим горошком та сливами. Кілька підпор між бетонною підлогою і стелею, що їх Мацерат десь посеред війни поставив за порадою Ґрефа, мали надати харчовому складу надійности бомбосховища, обладнаного згідно з приписами. Мацерат уже не раз хотів був ті підпори вибити, позаяк Данциг, якщо не брати до уваги кількох розвідувальних нальотів, справжнього бомбардування не бачив. Та коли боєць добровільної протиповітряної дружини Ґреф впливати на бакалійника вже не мав змоги, лишити підпори Мацерата впросила Марія. Вона хотіла бути спокійною за Куртика, а певною мірою й за мене.
Під час перших бомбардувань наприкінці січня старий Гайландт і Мацерат, об'єднавши зусилля, щоразу зносили крісло з матінкою Тручинською до нашого підвалу. Згодом — може, на її прохання, а може, не бажаючи перенапружуватись і тягати те крісло з жінкою туди-сюди, — вони почали залишати її в помешканні, біля вікна. Після одного великого нальоту на центр міста Марія з Мацератом застали стару з відвислою спідньою щелепою, а очі в неї так закотилися, ніби в них залетіла липка мошка.
Тоді двері до спальні скинули із завіс, а старий Гайландт приніс зі своєї халабуди інструменти й кілька дошок від ящиків. Потягуючи сигарети «Дербі», які йому подарував Мацерат, він заходився знімати мірку. Оскар допомагав. Решта людей знову зникли в підвалі, бо з однієї з висот знов розпочався артилерійський обстріл.