Гайландт поспішав збити простеньку труну і то якомога швидше, тож вона в нього до ніг не звужувалася. Проте Оскар віддавав перевагу формі традиційній, він ніяк не міг утамуватись і підставляв дошки під пилку так, що старий кінець кінцем усе ж вирішив зробити труну до ніг вужчою — зрештою, на це має право кожен покійник.
Отож труна вийшла на вигляд навіть досить нічогенька. Ґрефиха обмила матінку Тручинську, взяла із шафи свіжовипрану нічну сорочку, обрізала покійній нігті, довела до ладу пучечок кіс, закріпивши його трьома шпильками, — одне слово, подбала про те, щоб матінка Тручинська й на смертному одрі нагадувала ту сіру мишку, яка за життя любила посмакувати солодовою кавою й картопляниками.
Але та сіра мишка під час бомбардування скарлючилася в своєму кріслі й не бажала лежати в труні інакше, ніж підібгавши ноги. Мусив старий Гайландт, коли Марія з Куртиком на руках на кілька хвилин вийшла з кімнати, зламати покійній обидві ноги, щоб можна було накрити віко.
На жаль, фарба знайшлася в нас лише жовта, чорної не було. Тож матінку Тручинську довелося виносити з помешкання, а тоді сходами вниз у непофарбованій труні, хоч до ніг вона й звужувалась. Оскар тюпав з барабаном позаду й, розглядаючи віко, вичитував на ньому написи. «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло» — «Маргарин «Вітелло», — тричі стояло там через рівні проміжки, нагадуючи нам про смаки матінки Тручинської. Вона, поки була жива, надавала перевагу доброму маргарину «Вітелло» з чистих олій перед будь-яким маслом, бо він корисний для здоров'я, додає бадьорости, тривкий і поліпшує настрій.
Старий Гайландт потяг візка з труною, позиченого в Трефовій крамниці, через Луїзенштрасе, Марієнштрасе, Антон-Мьолєрвеґ — там саме горіли два будинки — в бік жіночої клініки. Куртик лишився в нашому підвалі із вдовою Треф. Марія з Мацератом підпихали візка ззаду, Оскар сидів на візку; він залюбки вибрався б і на саму труну, але ж — зась. Вулиці були заповнені біженцями зі Східної Пруссії й узбережжя. Пропхатися залізничним підземним переходом перед спортивною залою годі було й сподіватись. Мацерат запропонував викопати могилу в парку біля гімназії Конрада. Марія не погодилася. Старий Гайландт, який був того самого віку, що й матінка Тручинська, тільки махнув рукою. Я теж був проти шкільного парку. Принаймні про Міське кладовище годі було й думати, бо від спортивної зали й далі по Гінденбурґалєе пускали їздити лише військові машини. Так нам і не пощастило поховати сіру мишку поряд з її сином Гербертом, зате ми знайшли їй місцину в Штефенспарку за Травневим лугом, якраз навпроти Міського кладовища.
Земля була мерзла. Поки Мацерат навпереміну зі старим Гайландтом довбали її кайлом, а Марія намагалася викопати плюща біля кам'яних лавок, Оскар виявив самостійність і невдовзі опинився під деревами на Гінденбурґалєе. Скільки ж там було людей, скільки машин! Танки, що їх відвели з пагорба, тягли один одного на буксирі. На деревах — якщо мене не зраджує пам'ять, то були липи — висіли ополченці й солдати. На картонних табличках у них на грудях поверх мундирів недбало зроблені написи повідомляли, що на всіх цих деревах, тобто на липах, висять зрадники. Я придивлявся до напружених облич багатьох вішальників, порівнював їх між собою, але насамперед — із самогубцею Ґрефом. А ще там цілими кетягами висіли молоді хлопці в завеликих мундирах, часом мені навіть здавалося, що я впізнав Смаженого Осетра... А втім, у зашморгу всі вони мали однаковий вигляд, і все ж таки я сказав собі: «Виходить, Смаженого Осетра повісили. Хотів би я знати, чи вони й з Люцією Ренванд зробили те саме?»
Ця думка окрилила Оскара. Він заходився обстежувати дерева то з одного боку, то з іншого, шукаючи повішену худеньку дівчину, і зважився навіть пробратися поміж танками на другий бік вулиці. Але й там побачив лише ополченців, старих резервістів та хлопчаків, схожих на Смаженого Осетра. Розчарований, я прочесав Гінденбурґалєе аж до напівзруйнованої кав'ярні «Чотири пори року» й вельми неохоче повернув назад. І, вже навіть стоячи над могилою матінки Тручинської і разом з Марією потрушуючи горбик плющем та листям, я все ще виразно, з усіма подробицями уявляв собі повішену Люцію.
А візка ми вдові Ґреф так і не повернули. Мацерат зі старим Гайландтом розібрали його на частини, поскладали перед прилавком у нашій крамниці, після чого бакалійник тицьнув старому три коробки сиґарет «Дербі» й сказав:
— Може, візок іще знадобиться. Принаймні звідси він нікуди не дінеться.
Гайландт нічого не відповів, однак прихопив іще з майже порожніх полиць кілька коробок з макаронами та два мішечки цукру й почовгав своїми повстяними пантофлями, в яких був на похороні — він і туди в них ішов, і назад у них повертався, — з крамниці, лишивши Мацерата переносити до підвалу жалюгідні рештки з полиць.