Коли Марія з допомогою Трефової вдови все ж таки нас розборонила, я переможно затис цукерку в лівій руці. Мацерат був радий, що нарешті позбувся свого ордена. Марія втішала зарюмсаного Куртика. Розстебнута шпилька вп'ялася мені в долоню. Як і доти, я не бачив у цій штукенції нічого привабливого. Та саме тієї хвилини, коли я хотів був знову пришпилити цукерку Мацератові ззаду до піджака, — яке мені, зрештою, діло до його партії! — вони з'явилися над нами, в крамниці, а якщо зважити на жіночий вереск, то, дуже можливо, вже й у сусідніх підвалах.
Коли вони відчинили ляду, шпилька від партійного значка все ще стриміла у мене в долоні. Мені не лишалося нічого іншого, як припасти до охоплених дрожем Маріїних колін і спостерігати на бетонній підлозі за мурахами, чий військовий шлях проліг від кутка з картоплею на зиму навскоси через підвал до мішка з цукром. «Люди як люди, росіяни трохи мішаної крови», — подумав я, коли їх душ шестеро збилися вгорі на сходах до підвалу й повитріщалися на нас поверх своїх автоматів. Попри всі крики та зойки заспокоювало те, що мурахи на вступ російської армії не звернули аніякісінької уваги. На думці в них було тільки одне: картопля й цукор, тоді як ті, котрі стояли з автоматами, прагнули завоювати спершу щось зовсім інше. У тому, що дорослі попідіймали руки, я не побачив нічого особливого. Про таке ми знали з кінохроніки, та й після оборони Польської пошти там капітулювали теж так само. Тільки чому й Куртикові вдарило в голову наслідувати дорослих, я ніяк не міг утямити. Краще нехай би вже брав приклад із мене, свого батька — або, якщо не з батька, то бодай з мурах. Та позаяк одразу в трьох із тих квадратних мундирів спалахнула цікавість до Трефової вдови, досі заклякле товариство трохи заворушилось. Ґрефиха, яка після такого тривалого вдівства, а доти ще тривалішого постування, цього стрімкого натиску навряд чи й сподівалася, від несподіванки спершу вереснула, але потім, опинившись у вже майже забутій позі, хутенько оговталась.
Я ще в Распутіна читав про те, що росіяни люблять дітей. У нашому підвалі я дістав нагоду переконатися в цьому. Марія тремтіла вся без будь-якої причини й не могла збагнути, чому решта четверо — ті, котрих Ґрефиха не зацікавила, лишили Куртика сидіти в неї на колінах, замість забратися туди по черзі самим, ба більше, чому вони заходилися гладити малого, казати йому «так-так-так» і навіть поплескали по щоках саму її, Марію?
А мене з моїм барабаном хтось підняв з бетонної підлоги й узяв на руки, завадивши мені спостерігати за мурахами і порівнювати їхню запопадливість із тим, що діялося в світі. Бляшанка висіла в мене на пузі, й кремезний чолов'яга з покопаним віспою обличчям вибив на ній своїми товстими пальцями кілька тактів, і то, як на дорослого, навіть досить майстерно, так, що під них можна було й танцювати. Оскар залюбки віддячив би люб'язністю за люб'язність і видав би на блясі кілька своїх шедеврів, але не міг, бо в його лівій долоні все ще стримів Мацератів партійний значок.
У нашому підвалі запанувала мирна, майже сімейна атмосфера. Ґрефиха, стаючи чимдалі тихішою й тихішою, лежала під трьома хлопцями, що змінювали один одного, і коли один із них удовольнився, мій досить обдарований барабанщик передав Оскара йому, геть упрілому й трохи косоокому — назвімо його, скажімо, калмиком. Уже тримаючи мене лівою рукою, правою він застібав ширіньку й не бачив нічого поганого в тому, що його попередник, мій барабанщик, робив зовсім протилежне. А ось Мацератові ніякі зміни не світили. Він так само стояв біля полиць із лискучими бляшанками, наповненими ляйпцизьким овочевим раґу, й тримав руки над головою, демонструючи всі лінії своїх долонь, хоч ворожити йому на руці ніхто тут і не збирався. Зате жінки виявилися навдивовиж метикуватими. Марія вже підхопила кілька російських слівець, коліна в неї перестали тремтіти, вона навіть усміхалась і могла б заграти щось на губній гармоньці, якби та рипавка була десь напохваті.