Щодо Оскара, який пристосовуватися до нових обставин так швидко не вмів, то він, утративши змогу спостерігати за мурахами, почав розглядати численних плескатих, сіро-бурих звірят, що прогулювалися на комірі в мого калмика. Мені кортіло спіймати одну таку вошу й обстежити її, бо і в тому, що я читав — не так у Гьоте, як у Распутіна, — йшлося про воші. Але дотягтися однією рукою до тих вошей було важко, отож я вирішив будь-що здихатися партійного значка. А щоб свою поведінку якось умотивувати, Оскар і каже подумки: «Ну, коли вже в калмика на грудях он стільки орденів...» І я простяг ту колючу цукерку, що не давала мені ловити вошей, Мацератові, який стояв поруч. Але кулака я й далі не розтискав.
Тепер, коли минув час, можна сказати, що мені не варто було це робити. Але можна сказати й так: а нехай би Мацерат того значка не брав!
Одначе він узяв. Я цукерки спекався. А Мацерата, щойно той відчув у долоні значка своєї партії, просто на очах почав поймати дедалі глибший страх. Тепер, коли руки в мене були вільні, я вже не переймався тим, що Мацерат робитиме зі своєю цукеркою. Про вошей Оскар тим часом майже забув і вирішив знов зосередити свою увагу на мурахах. Але краєм ока він усе ж таки завважив, як Мацерат зробив швидкий рух рукою, а позаяк Оскар уже не пригадує, про що подумав тоді, то тепер він каже так: «Звісно, розумніше було б спокійно тримати собі ту строкату й кругленьку штукенцію в кулаку».
Але Мацерат хотів значка позбутись і, хоч не раз доводив, яка багата в нього уява, — й на кухні, й коли треба було оформляти вітрину бакалійної крамниці, — цього разу не придумав нічого кращого, як кинути його собі до рота.
Ох, яку ж важливу роль у житті людини може відіграти отакий ледь помітний порух рукою! Просто з долоні та в рот — і цього було досить, щоб обидва Івани, які мирно сиділи собі на розкладачці обабіч Марії, раптом злякано скочили на рівні. Ще мить — і вони вже стояли перед Мацератом, наставивши йому в черево автомати, і всім було добре видно, як бакалійник силкується щось проковтнути.
Якби ж він бодай устиг був перед тим защіпнути трьома пальцями шпильку на значку! Але тепер Мацерат стояв і давився кострубатою цукеркою, геть побагровівши, очі полізли йому на лоба, він і кашляв, і плакав, і всміхався, а позаяк усі ці відтінки душевного стану в нього виявлялись одночасно, то втримати руки вгорі він уже не міг. А саме цього Івани й не любили. Вони щось закричали й зажадали, щоб Мацерат показав долоні. Але тепер той не міг думати ні про що інше, крім своїх органів дихання. Він уже не годен був навіть як слід кашлянути й натомість заходився пританцьовувати та несамовито розмахувати руками, скинувши з полиці кілька бляшанок з ляйпцизьким рагу; дорозмахувався він до того, що мій калмик, який доти спокійно спостерігав своїми косими очима цю сцену, обережно зсадив мене на підлогу, мацнув позад себе рукою, приставив щось поземно до себе й вистріляв від стегна цілий магазин, — вистріляв ще доти, як Мацерат устиг задихнутися.
Чого тільки людина не зробить, коли в двері до неї постукає доля! Поки мій гаданий батько намагався проковтнути свою партію й помер, я, сам того не помічаючи й не бажаючи, роздушив у пальцях вошу, що її незадовго перед тим спіймав у калмика. Мацерат упав якраз упоперек мурашиної стежки. Івани пішли з підвалу сходами, що вели до крамниці, а дорогою ще прихопили кілька пакетиків штучного меду. Мій калмик виходив останнім, але меду не взяв, бо тим часом мусив приставляти до автомата новий магазин. Трефова вдова, вся якась перекривлена, заголена, лежала між коробками від маргарину. Марія щосили притискала до себе Куртика, так ніби хотіла його роздушити. А в мене крутилася в голові одна складна мовна конструкція, що трапилася мені в Ґьоте. Мурахи завважили, що обстановка змінилась, однак не побоялися кружного шляху й проклали собі нову військову стежку навколо скарлюченого Мацерата, бо цукор, що сипався з луснутого мішка, анітрохи не втратив солодкого смаку через те, що армія маршала Рокосовського зайняла місто Данциг.
То пора мені чи не пора?
Першими прийшли руґи, потім — ґоти й ґепіди, а вже згодом — кашуби, прямим нащадком яких і був Оскар. Невдовзі по тому поляки наслали Адальберта Празького. Той прийшов із хрестом, але чи то кашуби, чи то пруси сокирою вкоротили йому віку. Сталося це в одному рибальському селі, і називалося те село Ґиданич. З «Гиданича» люди зробили «Данчік», «Данчік» став «Дантцигом», згодом цю назву почали писати без «т», а нині Данциг називається Гданськ.