Та поки дійшло до такого написання, в Ґиданич після кашубів прибули герцоги з Померелії. Звали їх так: Субіслав, Самбор, Мествін і Свантополк. Село розрослося до невеличкого містечка. Потім прийшли дикі пруси й трохи поруйнували містечко. Потім звідкись іздалеку прийшли бранденбуржці й також трохи поруйнували. Польському Болеславу теж скортіло трішечки поруйнувати, а рицарський орден і собі подбав про те, щоб сліди шкоди, які ледве вдалося стерти, знову виразно проступили під ударами рицарських мечів.
Ось так, граючись то в руйнівні, то у відбудовчі війни, герцоги Померельські, магістри рицарського ордену, королі польські та їхні супротивники, графи Бранденбурзькі і єпископи Влоцлавські кілька сторіч поспіль змінювали один одного. Тих руйнівників і будівничих звали: Отто і Вальдемар, Боґуша, Гайнріх Плоцький, а також Дітріх Альтенберзький, що звів свій рицарський замок саме на тому місці, де в двадцятому сторіччі на Гевеліусплац стояла в обороні Польська пошта.
Прийшли гусити, спалили трохи тут, трохи там — та й пішли собі. Потім з міста прогнали рицарів і розвалили замок, бо не хотіли, щоб посеред міста взагалі бовванів замок. Поставали поляками й непогано собі жили-поживали. Король, який цього домігся, мав ім'я Казимир, називали його Великим, і був він сином Владислава Першого. А потім прийшов Людовік, а за Людовіком — Ядвіґа. Ця вийшла заміж за Яґайла Литовського, й почалася доба Яґелонів. За Владиславом Другим ішов Владислав Третій, потім — ще один Казимир, якому правити не дуже й кортіло, одначе він цілих тринадцять років тринькав чималенькі гроші данцизьких купців на війну з рицарським орденом. А ось Іоан Альбрехт, на відміну від нього, мав до діла переважно з турками. За Александером ішов Сиґізмунд Старий, або, як його ще звали, Жиґмунд Старий. В історичній книжці за розділом, присвяченим Сиґізмундові Августу, йде розділ про того самого Стефана Баторія, на честь якого поляки так люблять називати свої океанські лайнери. Баторій тримав місто в облозі й обстрілював його, як можна вичитати з книжок, досить довгенько, але взяти так і не зміг. А тоді прийшли шведи й повелися так само. Цим облога міста припала до смаку, і вони влаштовували її навіть кілька разів. А Данцизьку бухту тим часом так уподобали голландці, данці й англійці, що багато чужоземних капітанів, яким пощастило зайти на данцизький рейд, навіть поставали морськими героями.
Олівський мир... Як же мирно й гарно це звучать! Саме там великі держави вперше завважили, що землі поляків просто дивовижно придатні для того, щоб їх ділити. Шведи, шведи й ще раз шведи — звідси шведські шанці, шведський пунш (це коли на тортурах катованому заливали в горло фекалії), шведська стінка. Згодом прийшли росіяни й саксонці, тому що в місті переховувався бідолашний польський король Станіслав Лещинський. Через того одного-однісінького короля було зруйновано тисячу вісімсот будинків, а коли нещасний Лещинський утік до Франції, позаяк там жив його зять Людовік, мешканцям міста довелося витрусити зі своїх гаманців цілий мільйон.
Після того Польщу ділили тричі. Прийшли непрохані пруссаки й на всіх міських брамах польського королівського орла замалювали своїм птахом. Шкільний учитель Йоганес Фальк ледве встиг скласти різдвяну пісеньку «О, радісна моя...», як з'явилися французи. Наполеонівського генерала звали Рaп, і після тяжкої облоги саме йому данцизці мусили викласти двадцять мільйонів франків. У тому, що французький період в історії міста був періодом жахливим, годі й сумніватися. Але він тривав лише сім років. Прийшли росіяни з пруссаками й підпалили снарядами Шпайхерінзель. Вільному місту, що його придумав Наполеон, настав кінець. А пруссакам знов трапилася нагода пообмальовувати всі міські брами своїм птахом, і вони зробили це досить старанно, а на додачу ще й по-своєму, по-прусському, розквартирували в Данцигу 4-й гренадерський полк, 1-шу артилерійську бригаду, 1-й саперний батальйон і 1-й лейб-гусарський полк. Тільки не надовго затримався в місті 30-й піхотний полк, 18-й піхотний полк, 3-й гвардійський піхотний полк, 44-й піхотний полк і 33-й мотострілецький полк. А ось отой знаменитий піхотний полк номер 128, навпаки, покинув місто аж в одна тисяча двадцятому році. Щоб нічого не випустити, треба ще сказати, що за прусських часів 1-шу артилерійську бригаду збільшили й перетворили на 1-й фортечний гарнізом і 2-й батальйон важкої артилерії східнопрусського артилерійського полку за номером 1. До цього додався ще померанський полк важкої артилерії номер 2, що його згодом замінив західнопрусський полк важкої артилерії номер 16. Після 1-го лейб-гусарського полку прийшов 2-й лейб-гусарський полк. Зате 8-й уланський полк затримався в мурах міста, навпаки, зовсім недовго. Натомість поза цими мурами, у передмісті Ланґфур, на казармене становище перевели західнопрусський обозний батальйон номер 17. За часів Буркгардта, Раушнінґа й Ґрайзера у Вільному місті була лише зелена поліція. Але в тридцять дев'ятому за Форстера ситуація змінилася. Цегляні казарми знов сповнилися радісним сміхом чоловіків у мундирах, і ті чоловіки жонглювали різноманітною зброєю. Можна було б, звісно, перелічити всі військові частини, які від тридцять дев'ятого по сорок п'ятий стояли в Данцигу та його околицях чи в Данцигу ж таки вантажилися на кораблі й вирушали на Північний фронт. Але ці подробиці Оскар випускає і каже просто так: а потім, як ми довідалися, прийшов маршал Рокосовський. Він побачив непошкоджені будівлі, пригадав великих своїх міжнародних попередників і для початку артилерійським вогнем підпалив у Данцигу все, що могло горіти, щоб ті, котрі прийдуть після нього, мали змогу добряче попогріти чуба, відбудовуючи місто.