Дивно, але цього разу після росіян не прийшли ні пруссаки, ні шведи, ні саксонці, ані французи. Прийшли поляки.
З усіма своїми пожитками з Вільнюса, Білостока та Лемберга повалили поляки й кинулися підшуковувати собі житло. А до нас з'явивсь один пан, що назвався Файнґольдом; він був сам-самісінький, однак поводився так, наче його оточувала багатодітна родина, якій треба було раз у раз давати лад. Пан Файнґольд негайно перебрав на себе бакалійну крамницю, показав своїй дружині Любі, яка й далі лишалася невидимкою і, звісно ж, нічого йому не відповідала, десяткові ваги, бак на гас, мідну поперечину, де мали висіти ковбаси, порожню касу й, неабияк зрадівши, припаси в підвалі. Марія, яку він одразу найняв продавщицею й багатослівно відрекомендував уявній своїй дружині Любі, зі свого боку, показала панові Файнгольду нашого Мацерата, що вже три дні лежав під парусиною в підвалі, бо на вулицях росіяни щокрок перевіряли на якість велосипеди, швацькі машинки й жінок, і ми ніяк не могли його, Мацерата, поховати.
Коли пан Файнґольд побачив мерця, що його ми перекинули горілиць, він так характерно сплеснув над головою в долоні, як Оскар колись, багато років тому, не раз спостерігав у свого торговця іграшками, в Сиґізмунда Маркуса. Пан Файнґольд покликав до підвалу всю свою сім'ю, не лише дружину Любу, і він, пена річ, бачив, як усі вони поспішали сюди, бо до кожного звертався ж на ім'я, він казав: «Любо, Леве, Якубе, Береку, Леоне, Менделеє, Соню», пояснював усім їм, хто це лежить і хто це помер, і відразу по тому розтлумачив, але тепер уже нам, що всі, кого оце він щойно покликав, лежали так самісінько, перше ніж потрапили до печей у Треблінці, й не лише вони, а і його невістка, й невістчин зять, який мав п'ятьох діточок, і ось усі вони лежали, й тільки він, пан Файнґольд, не лежав, бо мав посипати все хлоркою.
Потім він підсобив нам перенести Мацерата сходами нагору, до крамниці, а тоді знову скликав усю свою сім'ю, а дружину Любу попросив усе ж таки допомогти Марії обмити тіло. Однак Люба не допомогла, і пан Файнгольд цього, зрештою, й не помітив, бо тим часом уже заходився перетягувати припаси з підвалу до крамниці. Ґрефиха, яка колись обмивала матінку Тручинську, помогти нам також не прийшла, бо в помешканні у неї було повно росіян. Звідти долинали їхні співи.
Старий Гайландт, який уже з перших днів окупації знайшов собі шевську роботу й тепер пришивав підметки до російських чобіт, позчісувані під час наступу, спершу збивати труну відмагався. Та коли домовлятися з ним пішов пан Файнґольд і за електричного мотора із Гайландтової халабуди запропонував сигарети «Дербі» з нашої крамниці, старий відклав чоботи вбік і взяв інший струмент, а також останні свої дошки від ящиків.
А жили ми тоді, поки нас вигнали й звідти і пан Файнґольд віддав нам підвал, у помешканні матінки Тручинської, яке доти вже встигли геть обібрати сусіди та прийшлі поляки. Старий Гайландт скинув із завіс двері на кухню, позаяк двері з вітальні до спальні вже пішли на труну для матінки Тручинської. Він курив унизу, в дворі, сигарети «Дербі» й майстрував труну. А ми лишилися нагорі, і я взяв останнього стільця, що його ще не прихопили з собою непрохані гості, порозчиняв побиті вікна й розлютився на старого, який збивав труну сяк-так, навіть не думаючи про те, що до ніг вона має звужуватись.