Мацерата Оскар так уже й не побачив, бо коли труну поставили на візок удови Ґреф, то віко з дошок від ящиків з-під маргарину «Вітелло» було вже прибите, хоч за життя Мацерат не лише не їв маргарину, а навіть гребував на ньому що-небудь готувати.
Марія попросила пана Файнґольда піти з нами, позаяк боялася російських солдатів на вулицях. Файнґольд, що сидів по-турецькому на прилавку і їв ложечкою з паперової склянки штучний мед, спершу був завагався — зі страху, що дружина його приревнує, — але потім Люба, мабуть, таки дозволила йому піти з нами, бо він з'їхав з прилавка, мед віддав мені, я передав його далі Куртикові, який і вилизав склянку до решти. Тим часом Марія допомогла панові Файнґольду вдягти довге чорне пальто на сірому кролячому хутрі. Перше ніж замкнути крамницю й наказати дружині нікому не відчиняти, він накинув на голову циліндра, який був на нього замалий і якого Мацерат колись надівав на всілякі похорони та весілля.
Тягти візка аж на Міське кладовище старий Гайландт відмовився. Сказав, що йому ніколи, треба ось підбивати чоботи. На Макс-Гальбе-плац, де все ще курилися руїни, він повернув ліворуч, на Брьозенервеґ, і я здогадався, що старий тримає курс на Заспе. Росіяни сиділи перед будинками на благенькому лютневому сонці, сортували наручні та кишенькові годинники, чистили піском срібні ложечки, натягали на голову ліфчики, щоб зігріти вуха, і вправлялись у фігурній їзді на велосипедах: на свій тренувальний майданчик вони позносили картини, високі годинники, ванни, радіоприймачі, вішаки для одягу, виписували між ними вісімки, всілякі змійки, спіралі, спритно обминали такі речі, як дитячі візки та люстри, що їх хтось викидав із вікон, і як нагороду за свою майстерність діставали оплески. Коли під'їздили ми, солдати на кілька секунд розважатися припиняли. Декотрі з них, що понацуплювали поверх форми жіночу білизну, допомагали нам підпихати візка й ТЯГАЙСЯ руками до Марії, однак пан файнґольд, який розмовляв по-російському й мав при собі посвідку, ставив їх на місце. А один у жіночому капелюшку навіть подарував нам клітку з живим хвилястим папугою на сідалі. Куртикові, що біг підтюпцем за візком, одразу скортіло повискубувати в пташки строкате пір'ячко й порвати його. Марія не зважилася відмовитись від подарунка, підняла клітку вище, щоб Куртик її не дістав, і поставила до мене на візок. Оскар, якому папуга видався аж надто пістрявим, переставив клітку на збільшений ящик з-під маргарину, де тепер лежав Мацерат. Я сидів аж на задку возика, звісивши ноги, й дивився в обличчя пана Файнґольда — зморшкувате обличчя, на якому проступав то задумливий, то похмурий вираз, аж складалося враження, ніби пан Файнґольд тужиться розв'язати якусь складну задачку, а вона в нього ніяк не виходить.
Я трохи побарабанив на своїй бляшанці, побарабанив весело, щоб розвіяти похмурі думки в пана Файнґольда. Але зморшки в нього не розгладжувались, він дивився хтозна й куди — може, в далеку Галичину, а барабана мого так і не побачив. І тоді Оскар облишив свої марні спроби, і тепер було чути лише, як порипують колеса від возика та схлипує Марія.
«Яка м'яка зима!» — подумав я, коли ми проминули останні будинки Ланґфура, і навіть поглянув на хвилястого папугу, що настовбурчив пір'ячко у промінні післяобіднього сонця, яке висіло над аеродромом.
Перед аеродромом стояла охорона, дорога на Брьозен була закрита. Якийсь офіцер звернувся до пана Файнґольда, що, розмовляючи, тримав циліндра на розчепірених пальцях, і його ріденький рудуватий чубчик куйовдив вітрець. Нарешті офіцер коротко, мовби перевіряючи, постукав по ящику з Мацератом, подражнив пальцем папугу й пропустив нашу процесію, однак приставив до неї двох хлопців років по шістнадцять, не більше, в надто малих пілотках і з надто великими автоматами — хлопці мали нас чи то охороняти, чи то супроводжувати.
Старий Гайландт тяг візка, жодного разу не озирнувшись. До того ж він ще й примудрявся, навіть не спиняючись, прикурювати однією рукою сигарети. У небі гули літаки. Їхні мотори було чути так виразно через те, що стояв чи то кінець лютого, чи то початок березня. Тільки навколо сонечка плавали, помалу танучи, кілька хмаринок. Одні бомбардувальники тримали курс на півострів Гела, інші поверталися звідти — там усе ще змагалися рештки Другої армії.
На мене ця погода й гудіння літаків навіяли смуток. Бо ніщо так не наскучує, ніщо так не навіває нудьги, як безхмарне березневе небо, де то наростає, то завмирає гудіння літаків. Як на те, обидва молоденькі росіянини всю дорогу марно силкувалися крокувати в ногу.