Поки наш візок трясся спершу бруківкою, а потім асфальтом з вибоями, кілька дошок у нашвидкуруч збитій труні, мабуть, відійшли, до того ж їхали ми проти вітру, в кожному разі від мертвого Мацерата пішов важкий дух, і Оскар був радий, коли ми нарешті дісталися до кладовища в Заспе.
Вибратися нагору, аж до кутої огорожі, нам не пощастило, бо перед самісіньким кладовищем посеред дороги стояв обгорілий танк Т-34. Решта танків, що поспішали в бік Нойфарвасера, мусили його об'їздити, обабіч дороги вони позалишали після себе в піску колії та ще й повалили частину кладовищенського муру. Файнґольд попросив старого Гайландта взятися ззаду, і вони понесли труну, що посередині трохи прогиналась, спершу танковою колією, потім, напружуючись, через уламки кладовищенського муру й далі, докладаючи всіх сил, між поперекошуваними, ось-ось ладними впасти або вже поваленими надгробками. Старий Гайландт жадібно смоктав сигарету, пахкаючи димом у ноги труни. Я ніс клітку з хвилястим папугою на сідалі. Марія тягла за собою дві лопати. Куртик ніс кайло, правильніше сказати, розмахував ним навколо себе, а на кладовищі заходився цюкати по сірому граніті, наражаючи себе на небезпеку, поки Марія забрала в нього те кайло, щоб допомогти обом чоловікам копати яму — адже вона була жінка дебела.
«Добре ще, що земля тут піщана й не промерзла», — подумав я і вирішив відшукати за муром з північного боку кладовища місце Яна Бронського. Воно мало бути десь тут або трохи далі. Знайти його з точністю я вже не міг, бо за ті зими, весни, літа й осені, що кілька разів змінювали одне одного, колись по-зрадницькому свіжа побілка посіріла й пооблуплювалась — як і весь мур навколо кладовища.
Крізь ґратчасту хвіртку з другого боку кладовища я повернувся назад, звів погляд на верхівки калікуватих сосон і, щоб у голову не лізло чортибатьказна-що, подумав: «Ну ось, тепер вони загребуть і Мацерата». Я ще спробував знайти в цьому який-небудь сенс і знайшов його почасти в тому, що тут, у тій самій піщаній землі, тепер лежатимуть два любителі пограти в скат — Бронський і Мацерат, хай навіть без бідолашної моєї матусі.
Будь-який похорон неминуче навіює спогади про інші похорони...
Піщана земля не піддавалася, тут, либонь, потрібні були гробокопи вправніші. Марія стала перепочити, сперлася, важко дихаючи, на кайло і знов заплакала, коли побачила, як Куртик, відійшовши на чималу відстань, жбурляє камінцями в клітку з папугою. Поцілити йому ніяк не щастило, він кидав далі, ніж треба було. Марія плакала гірко й щиро, бо втратила Мацерата, бо бачила в Мацераті щось таке, що в ньому, як на мене, навряд чи й було, що в її спогадах навік лишиться, однак, виразним і дорогим. Пан Файнґольд заходився її втішати, скориставшись цією нагодою, щоб також перепочити, бо копати йому вже набридло. А старий Гайландт, здавалося, не яму копав, а золото шукав — так розмірено він працював лопатою, викидаючи пісок через плече, і навіть димом пахкав через рівні проміжки часу. Обидва молоді росіянини сиділи трохи збоку на кладовищенському мурі й про щось розбалакували проти вітру. Та ще оті літаки й сонце, Що робилося чимдалі стиглішим.
Вони вже викопали яму з метр завглибшки, а Оскар так само знічев'я, безпорадно стояв між старими гранітними надгробками, між калікуватими соснами, між Мацератовою вдовою й Куртиком, що жбурляв камінцями в папугу.
То пора мені чи не пора? Тобі, Оскаре, вже пішов двадцять перший рік. То пора тобі чи не пора? Ти — сирота. Виходить, пора. Відколи померла твоя бідолашна матуся, ти став напівсиротою. Ти мав зважитися ще тоді. Потім вони поклали в сиру землю твого гаданого батька Яна Бронського. Ти став гаданим круглим сиротою і стояв тут, на цьому піску, що зветься Заспе, й тримав у руці трохи позеленілу патронну гільзу. Йшов дощ, і саме заходив на посадку «Юнкерс-52». Хіба вже тоді не вчувалося виразно — якщо не в шурхоті дощу, то в гуркоті транспортного літака, що заходив на посадку, оте: «То пора мені чи не пора?» Ти казав собі, що то лише шумить дощ, а то — гуркоче мотор, у таких монотонних звуках може причутися, мовляв, будь-що. Ти хотів почути це ще виразніше, а не лише як здогад.
То пора мені чи не пора? Ось вони копають яму для Мацерата, ще одного твого гаданого батька. Як ти знаєш, більше гаданих батьків у тебе нема. То чого ж ти й досі жонглюєш оцими двома зеленими пляшками «пора» й «не пора»? У кого ще ти збираєшся питати? В отих калікуватих сосон, яким і самим не завадить замислитися про те саме?