Після того як я, граючись, збагнув, що запитання «пора чи не пора?» для мене вже відпало й лишилося тільки одне: «Пора, я мушу й хочу», — я скинув із себе барабана, пожбурив його разом із паличками в Мацератову яму, вирішив рости, одразу відчув у вухах нестерпний шум, який чимдалі дужчав, і вже потому мене вцілив у потилицю камінчик завбільшки з волоський горіх, що його запустив мій син Курт із силою, на яку тільки здатний хлопчик чотирьох з половиною років. І хоч той камінчик і не застав мене зненацька — я ж бо вже здогадувався, що мій синок готує мені якусь капость, — а проте я однаково звалився до свого барабана в Мацератову могилу. Старий Гайландт подав свою суху старечу руку й витяг мене з ями, одначе барабана й палички лишив там, унизу, а позаяк із мого носа вже добряче-таки юшила кров, то він поклав мене потилицею на залізне кайло. Невдовзі кров, як ми вже знаємо, текти перестала, зате ріст мій тривав успішно, хоч успіхи ці були такі незначні, що помітив їх лише Пришелепко Лео й ознаймив про них цілий світ — гучним криком, розмахуючи руками, мов птах крильми, й по-пташиному легковажно.
Ось що я хотів додати, хоч це доповнення, по суті, й зайве, бо рости я почав іще до того, як дістав камінцем по голові й упав у Мацератову яму. Одначе Марія й пан Файнґольд причину збільшення мого зросту від самого початку вбачали тільки в одному і називали це хворобою: удар камінцем у потилицю, падіння в яму. Марія відлупцювала Куртика ще на кладовищі. Мені було шкода малого, адже він, можливо, кинув того камінця задля мене ж таки, щоб допомогти мені, щоб пришвидшити мій ріст. Хлопчик, мабуть, хотів мати нарешті справжнього, дорослого батька чи бодай якусь заміну Мацератові. Адже батька в мені він ніколи не признавав і не шанував.
За той рік, хоч і неповний, поки я ріс, приходило чимало лікарів і лікарок, які потверджували, що причиною всього став камінець, а також те, що я невдало впав у яму; отож вони казали й записували до моєї історії хвороби таке: «Оскар Мацерат — недорозвинений пацієнт, який почав рости внаслідок удару камінцем у потилицю...» І таке інше, і таке інше.
Тут не завадило б згадати про мій третій день народження. Що могли розповісти дорослі про те, як насправді почалася моя історія? Коли Оскарові було три роки, він, мовляв, упав зі сходів на бетонну підлогу в підвалі. Внаслідок цього хлопчик перестав рости... Ну, і так далі, й таке інше...
У цьому поясненні можна розгледіти цілком зрозуміле й нездоланне бажання людини витлумачити будь-яке чудо. Оскар визнає, що й сам він якнайдосконаліше вивчає будь-яку чудодійність, перше ніж відкинути її як сумнівну, безглузду вигадку.
Повертаємося ми з кладовища в Заспе — а в помешканні матінки Тручинської вже нові пожильці. Польська сім'я — вісім душ — окупувала кухню й обидві кімнати. Люди досить милі, хотіли були навіть пустити нас до себе, поки ми напитаємо собі щось інше, однак пан Файнґольд рішуче заперечив проти такого гуртожитку й виявив бажання повернути нам спальню, а самому тимчасово обходитися вітальнею. Однак цього не схотіла вже Марія. Вона вирішила, що їй, щойно овдовівши, не подобає жити отак під одним дахом із самотнім чоловіком. А Файнґольдові, який іноді просто забував, що поруч нема ні дружини Люби, ні сім'ї, який досить частенько відчував у себе за спиною подих своєї енергійної половини, трапилася непогана нагода з Маріїними доказами погодитись. Отож задля пристойности й задля дружини Люби на цей варіант не пристали, а ось підвалом пан Файнґольд вирішив усе ж таки поступитися. Він навіть допоміг нам переобладнати склад на житло, однак і слухати не схотів про те, щоб до підвалу перебравсь і я. Позаяк я був хворий, тяжко хворий, то мені влаштували тимчасове ложе у вітальні, поряд із піаніно моєї бідолашної матусі.
Знайти лікаря було нелегко. Більшість лікарів поспішили виїхати з міста, скориставшись військовим транспортом, позаяк Західнопрусську лікарняну касу ще в січні перевели на захід, отож визначення «пацієнт» для багатьох лікарів стало чимость нереальним. Після довгих пошуків пан Файнґольд знайшов у школі імени Гелєни Ланґе, де поруч лежали поранені вермахта й Червоної Армії, одну лікарку з Ельбінґа, яка робила там ампутації. Вона пообіцяла прийти до нас і за чотири дні справді прийшла, сіла біля мого ложа, викурила, обстежуючи мене, три чи чотири сиґарети поспіль, а з четвертою в руці заснула.
Пан Файнґольд будити її не зважився. Марія лиш несміливо торкнула жінку, а прокинулась вона аж тоді, коли сиґарета у неї в лівій руці догоріла й припекла їй вказівного пальця. Тоді лікарка одразу підвелася, ногою роздушила на килимі недокурка й скоромовкою, роздратовано сказала: