Отак він нібито й розбалакував, аж поки незадовго перед Штольпом наш потяг уже вкотре зупинився: в гості завітала досить чималенька ватага підлітків. Багажу в пасажирів уже, по суті, не лишилося, тож хлопці заходилися їх роздягати. Щоправда, цього разу юні грабіжники вчинили по совісті: обмежилися верхнім чоловічим одягом. Але соціал-демократ цього не міг зрозуміти, адже з отих просторих черничих балахонів, на його думку, добрий кравець міг би пошити кілька чудових чоловічих костюмів. Сам соціал-демократ був, як він набожно оголосив, атеїстом. Що ж до юних грабіжників, то вони, хоч самі про це набожно й не оголошували, належали до єдинорятівної Церкви і накинули оком не на рясні вовняні шати черниць, а на однобортний грубововняний костюм атеїста. Цей, однак, скидати піджака, камізельку й штани не побажав, а, навпаки, знов заходився розповідати про свою коротку, проте успішну кар'єру розклеювача плакатів у лавах соціал-демократії, і позаяк він знай торочив про те саме та ще й надумав опиратися, коли з нього стягували костюма, то його копнули в живіт грубим солдатським, колишнім вермахтівським, чоботом.
Соціал-демократ почав довго й нестримно блювати, а насамкінець з рота в нього навіть пішла кров. Про свій костюм він уже не думав, і хлопці також утратили будь-який інтерес до обгидженої тканини, хоч ретельна хімчистка ще могла б її врятувати. Від чоловічого верхнього одягу вони відмовилися, зате з пані Марії Мацерат зняли блакитну блузку зі штучного шовку, а з молодої дівчини, яку було звати не Люція Ренванд, а Реґіна Рек, — берхтесґаденську в'язану жакетку. Потому хлопці засунули, хоч і не зовсім, ваґонні двері, потяг рушив, а соціал-демократ тим часом почав помирати.
За кілометрів два-три до Штольпа ешелон загнали на запасну колію, і він простояв там цілу ніч, зоряну і ясну, однак як на червень — принаймні так стверджує пан Мацерат — то досить прохолодну.
Тієї червневої ночи, розповідає пан Мацерат, соціал-демократ, що так любив свого однобортного костюма, помер — помер, гучно й непристойно проклинаючи Господа Бога, закликаючи робітничий клас до боротьби, насамкінець, як це буває в кіно, виголосивши заздоровне слово на честь свободи й нарешті скорчившись від нападу блювоти, що сповнила весь ваґон смородом.
Ніхто, як каже мій пацієнт, не голосив. У ваґоні надовго запала тиша. Тільки пані Марія Мацерат цокотіла зубами, тому що без блузки їй було холодно, а речами, які в неї ще лишилися, вона повкривала сина Курта й пана Мацерата. Над ранок дві безстрашні черниці, згадавши, що вагонні двері незамкнені, прибрали підлогу, викинули на насип мокру солому, кал після дітей і дорослих, а також блювотину соціал-демократа.
У Штольпі ешелон інспектували польські офіцери. Водночас пасажирам роздали гарячий суп і якийсь напій, що нагадував солодову каву. Щоб ніхто нічим не заразився, трупа з вагона, де їхав пан Мацерат, забрали, й санітари кудись понесли його на дощаних марах. Черниці похлопотали перед старшим офіцером про те, щоб рідним соціал-демократа дозволили бодай трохи помолитися за душу покійного. Крім того, з мерця дали скинути черевики, шкарпетки й костюма. Поки тривала та сцена з роздяганням (згодом трупа на марах накрили порожніми мішками з-під цементу), мій пацієнт спостерігав за небогою соціал-демократа. І знов ця юна дівчина, хоч прізвище в неї було й Рек, нагадала йому, різко відштовхуючи й зачаровуючи водночас, ту саму Люцію Ренванд, яку я вив'язав із штагату й назвав той вузлотвір «Та, що пожирає бутерброди». Щоправда, у ваґоні дівчина, побачивши, як обдирають дядька, не схопила бутерброда з ковбасою і не проковтнула його вкупі зі шкіркою, а поспішила приєднатися до пограбування, дістала в спадщину камізельку від дядькового костюма, вдягла її замість конфіскованої жакетки й, зазирнувши до кишенькового люстерка, оцінила свою обнову — вона була їй досить-таки до лиця; і цієї миті дівчина впіймала в люстерко (ось на чому ґрунтується й донині не минає тривога мого пацієнта) його самого та його лігво й холодно ковзнула по ньому очицями-щілинами з личка-трикутника.
Від Штольпа до Штетіна їхали два дні. І хоч потяг іще не раз зупинявся через уже традиційні візити підлітків, що були озброєні ножами десантників та автоматами, однак ці візити ставали щораз коротшими й коротшими, бо в пасажирів уже майже не було чого брати.
Мій пацієнт стверджує, що дорогою від ДанцигаҐданська до Штетіна, цебто десь за тиждень, він підріс на дев'ять, якщо не на всі десять, сантиметрів. Насамперед нібито витяглися ноги вгорі — від коліна і вище, а ось груди й голова майже не змінилися. Проте, хоч пан Мацерат усю дорогу лежав горілиць, не пощастило стримати ріст горба на спині, зміщеного трохи ліворуч і вгору. Пацієнт каже також, що, коли проминули Штетін — тим часом потяг уже прийняла бригада німецьких залізничників, — біль подужчав і не давав забути про себе й тоді, коли пан Мацерат гортав сімейного фотоальбома. Він мусив навіть кілька разів, не вгаваючи, кричати, однак тепер його крик уже не завдавав шибкам на вокзалах жодної шкоди (Мацерат: «Мій голос утратив будь-яку здатність розтинати скло»), хоч на нього й зійшлися всі четверо черниць і відтоді вже не кидали молитись.