І коли за місяць, що минув у ревних пошуках пози, професор нарешті вирішив переводити мене в глину — або з руками, схрещеними на потилиці, або взагалі без рук, просто торс, — побудова й перебудова каркаса так його виснажила, що він хоч і запустив руку до ящика з глиною й навіть почав був її розминати, але потім кинув той тужавий безформний кавалок знов у ящик, сів навпочіпки перед каркасом, переводячи погляд то на мене, то знов на каркас, і пальці в нього тремтіли з розпачу: каркас був надто довершений!
Змирившись із власною поразкою й анітрохи не ображаючись на Оскара, Марук махнув рукою на свій задум, зітхнув, удав, ніби в нього розболілася голова й переставив горбатого каркаса вкупі з опорною й вільною ногами, з піднесеними вгору руками зі свинцевих трубок, з дротяними пальцями, схрещеними на залізній потилиці, у куток, до решти, завчасу завершених каркасів; нишком, не маючи наміру глузувати, скорше усвідомлюючи власну безвихідь, погойдувалися в моєму просторому каркасі з горбом усілякі дерев'яні закрутки (їх ще називають «метеликами»), що мали нести на собі глиняний тягар.
Потім ми пили чай і прогомоніли ще добру годинку, за яку скульптор теж сплатив мені як за позування. Він пригадував давні часи, коли, мов юний Мікеланджело, ще цілими центнерами, не знаючи стриму, чіпляв на каркаси глину й завершував роботи, більшість з яких у війну пропали. А я розповідав йому про діяльність Оскара-каменяра й Оскара-карбувальника. Так ми порозмовляли на близькі нам теми ще трохи, і він відвів мене до своїх учнів, щоб і вони побачили в мені модель і почали споруджувати каркаси під Оскара.
З-поміж десятка професорових учнів шістьох (якщо довгі коси — це статева ознака) можна було назвати дівчатами. Четверо з них були потворні й талановиті. Дві — гарненькі, балакучі, одне слово, дівчата як дівчата. Стояти голяка я ніколи не соромився. Ба більше, Оскар навіть відчув задоволення, коли побачив, як ті дві гарненькі й балакучі юні скульпторки, вперше розглядаючи мене на обертовому крузі, трохи спантеличено констатували, що Оскар, попри горб і скупо відміряний зріст, носить такий самий статевий орган, який у разі потреби цілком можна порівняти з так званим нормальним чоловічим атрибутом.
З професоровими учнями справа була трохи інша, ніж із самим Маруном. У цих уже за два дні стояли готові каркаси, ходили хлопці й дівчата справжніми геніями й, пойняті геніальною поквапністю, наліплювали глину на поквапно й непрофесійно закріплені свинцеві трубки. Однак у мої горби вони попідвішували, очевидячки, надто мало отих дерев'яних «метеликів», бо щойно мокра й важка глина повисла на каркасі, надаючи Оскарові якогось дикого, покраяного тріщинами виразу, як усі ті десять свіжо виліплених Оскарів осіли, голова моя повисла між ногами, глина кавалками відпадала від трубок, горб сповз униз і опинився десь під жижками, й аж тепер я зміг гідно оцінити, чого все ж таки вартий наставник Марун: тільки він умів тут спорудити каркас так досконало, що потім навіть не треба було обліплювати його дешевим формувальним матеріалом.
Коли Оскар глиняний відділився від Оскара каркасного, юні скульпторки, котрі були здібні, але потворні, навіть заплакали. А коли від кісток у мене почала відставати й відпадати — майже алегорично — плоть, наче ото в уповільненій кінозйомці, в гарненьких, але балакучих юних скульпторок це викликало сміх. І коли за кілька тижнів учням нарешті таки пощастило виготовити до завершальної семестрової виставки кілька досить пристойних скульптур — спершу в глині, а потім і в гіпсі, — я мав нагоду вже вкотре порівняти роботу дівчат потворних, але здібних, і гарненьких, але балакучих. Непривабливі, однак не позбавлені художнього смаку діви якомога старанніше ліпили мою голову, горб, руки й ноги, а статевим членом через якусь дивну скромність або нехтували, або замінювали його безглуздою стилізацією, тоді як миловиді й волоокі діви, хоч і з гарними пальцями, проте бездарні, моїм кінцівкам, загалом моїй статурі приділяли мало уваги, зате всіх своїх зусиль доклали до того, щоб надати якомога виразнішої форми моїм показним геніталіям. Щоб у цьому зв’язку не забути про чотирьох скульпторів-юнаків, зауважу: ті налягали на абстракцію, обплескували мене пласкими жолобчастими дощечками й робили чотирикутним, а те, чим потворні діви нехтували, а миловиді зображували як розквітлу природу в плоті, вони зі своїм тверезим чоловічим розумом подали у вигляді чотиригранного довгастого бруска, а під ним — два однакові завбільшки кубики; одне слово, вистромлений у простір дітородний орган короля дитячих кубиків.