Як і слід було сподіватися, сіра студентська маса ні на що путнє з нами не спромоглася; ті художники примальовували то задовгі руки їй, то завелику голову мені, одне слово, припускалися помилок, властивих усім початківцям. Вони просто не годні були схопити наші пропорції.
Аж коли нас побачили Ціґе й Розкольников, з'явилися картини, гідні такого явища, як Муза й Оскар.
Вона — спить, я намагаюся її сполохати: фавн і німфа.
Я — сиджу навпочіки, вона — перса в неї невеличкі й завжди ніби трохи змерзлі — схиляється наді мною, погладжуючи мені чуба: красуня й почвара.
Вона — лежить, я — між її довгими ногами бавлюся рогатою конячою машкарою: жінка й одноріг.
Усе це — в дусі Ціґе й Розкольникова, іноді в кольорі, потім знов у шляхетних сірих тонах, то з деталями, виписаними тонесеньким пензликом, то знов мазки, накидані геніальним шпателем Ціґе, часом від таємничости навколо Ули й Оскара — лиш натяк, а потім саме Розкольников з нашою допомогою приходить до сюрреалізму: то Оскареве обличчя стає медово-жовтим циферблатом — такий був колись у нашого годинника, що стояв на підлозі, — то на горбу в мене розквітають троянди, що механічно пускають вусики, а Ула має ті троянди зірвати, а то я сиджу в розверженому Улиному тілі (вгорі вона всміхається, внизу — довгі ноги), десь між селезінкою й печінкою, і гортаю книжку з картинками. Крім того, нас убирали в усілякі костюми, з Ули робили Коломбіну, а з мене — засмученого міма з обличчям, наквацяним білилом. І нарешті, саме Розкольникову — його так називали через те, що він постійно товк усім про злочин і кару, — випала честь намалювати велике-велике полотно: я сидів в Ули на лівому, порослому пушком коліні (голий хлопчик-потвора), а вона вдавала Мадонну. Оскар позував у ролі Ісуса.
Згодом ця картина, що мала назву «Мадонна-49», побувала на багатьох виставках, і навіть плакат із неї справляв неабияке враження, бо коли він потрапив на очі моїй добропорядній обивательці Марії, то вдома дійшло до сварки; а проте згодом картину за кругленьку суму придбав один райнський промисловець, і вона, мабуть, і досі ще висить десь у конференц-залі якоїсь адміністративної висотної будівлі, і під її впливом перебувають тепер уже члени правління.
А самого мене тішило оте талановите неподобство, що його виробляли з моїм горбом і моїми пропорціями. Та ще й те сказати: нам з Улою, з огляду на нашу популярність, за одну годину позування вдвох голою натурою платили по дві з половиною марки. Ула також уже призвичаїлася до роботи моделлю. Відтоді, як вона почала регулярно приносити додому гроші, художник Ланкес із його великою й переконливою долонею тепер ставився до неї краще й бив її лише тоді, коли для його геніальних абстракцій потрібна була грізна десниця. Тож і для цього художника, котрий доти з міркувань суто зорових Улу як модель ніколи не використовував, дівчина в певному сенсі стала музою, бо лише ті ляпаси, які він давав їй, надихали його руку, руку художника, справжньою творчою снагою.
Щоправда, своєю тонкосльозою тендітністю, що була, по суті, янгольською впертістю, Ула й мене часом провокувала на насильство, проте мені завжди вдавалося опанувати себе, і я щоразу, коли в мене свербіли руки взяти батога, запрошував її до кондитерської, а тоді — звісно, трохи поснобістському, чого я навчився, водячи дружбу з художниками, — вів її, таку собі рідкісну гінку квітку поруч із моїми пропорціями, прогулятися на залюднену й витрішкувату Кьоніґсалєе, купляв їй лілові панчохи й рожеві рукавички.
Інакше було з художником Розкольниковим, який, навіть не намагаючись підступитися до Ули, мав із нею щонайінтимніші взаємини. Так, одного разу він змусив її позувати на обертовому крузі з широко розведеними ногами, одначе малювати не малював, а сів на ослінчика за кілька кроків якраз навпроти її соромітного місця і втупився туди очима, вперто бурмочучи щось про злочин і кару, поки те Музине місце змокріло, розверзлося, та й Розкольников самим своїм витріщанням та бурмотінням домігся того, чого хотів, а тоді підхопився з ослінчика, схопив пензля, й величні мазки на мольберті поклали початок «Мадонні-49».
Витріщався Розкольников іноді й на мене, хоч і з інших причин. Як на нього, мені чогось бракувало. Він казав щось про вакуум, який нібито виникає в мене між руками, й раз у раз тицяв мені в долоні всілякі речі, яких йому з його сюрреалістичною уявою спадало на думку тьма-тьмуща. Скажімо, він озброїв Оскара пістолетом і сказав мені, Ісусові, цілитися в Мадонну. Я мав подавати їй піскового годинника або дзеркало, яке її жахливо спотворювало, позаяк було опукле. Я тримав обіруч ножиці, риб'ячі кістяки, телефонну слухавку, черепи, невеликі літачки, панцернички, океанські лайнери, а проте вакууму — і Розкольников це швидко збагнув — заповнити не щастило.